Сьогодні в Національний музей літератури України відбулась презентація книжки “Храм душі” Марія Морозенко . Скажу відверто, я мріяв попасти на презентацію. Я хотів зустрітися з друзями письменниками, я хотів спілкування з письменниками. Я хотів відчути цей незборимий дух друзів письменників. Я хотів відчути незламність і нескореність письменницького фронту Українсько – москвинської війни. Відчув і вдячний за це. Як сказав один молодий колега: “Б’ємо бандурою по москвинським пикам”. І до книжки. Мені сподобалась поезія. Мені взагалі імпонує творчість Марії Морозенко. Вона справжня і модерна, трохи філософська і трохи утаємничена. Але головне тут – справжня і аристократична, як і сама поетеса. Що мене завжди приваблювало і я шукав відповіді, звідки у Марії Морозенко так багато шляхетної сили волі і міцного духу? Знавшов в книжці на сторінці 89 в розділі “Образочок сповідний”.”Я не буду говорити, що люблю Україну, так кажуть всі – і хто її любить, і хто завдає шкоду. Скажу по іншому “Мене немає без України”. Я вросла в цю землю. Оце відчуття, що ти, як тополя чи верба, як рослина, як пагін, виросла на цій землі, передалося мені від мами. Коли мамі було особливо важко, вона йшла до землі, і вона забирала від нас все лихе, врівноважувала, умиротворяла… Робота на землі залишала в мені назавжди відчуття болю фізичного: втома, біль у попереку, мозолі на пальцях… А ще на буряках я “спалювалась”, пломеніла під палаючим сонцем моя біла шкіра, коли ми годинами гнали бурякові прогони. Від сонцю і вітру годі було захиститись. Я плакала, втираючи у шкіру молоду сметану, бо так тільки знімався хоч трохи біль. Іноді від того ночей не спала. Але мусила завтра йти знову “на буряки”, бо ж інакше як вижити…” Звідси і сила нашого Роду. Ненавиджу комунізм. Скільки Українців загинуло, скалічилось на бурякових “прогонах”. За 370 річну війну з московитами у нас вкрали все: культуру, мову, звичаї, назву держави. Не змогли вкрасти і вбити наші нескорені Українськи гени. Тому все буде Україна. Сміливим усміхається доля. Дякую пані Марія за Честь, Гідність. Дякую за щире Українське слово і суперову творчість. І наостанок вірш із книжки: Зелені трави стеляться під ноги, Попереду незвідані світи. У даль віків простелені дороги, Та тільки вічність здатна їх пройти. І заключний штришок: Дякую письменницькому загалу за переможний блиск в очах і непохитність. Станцюємо гопака на руїнах кремля! Слава Україні!