Це дійсно було в Одесі в серпні 2017 року. І саме оповідання я дописував в електричці. Моє оповідання “Слава Україні, Героям Слава” надруковане в Газеті “Чорноморські новини” №083 від 14 вересня 2017 року. Дякую моїм друзям газетарям за друк.
ПО-НАШОМУ, ПО-УКРАЇНСЬКИ
Я у своїй чарівній Одесі на відпочинку. Почуваюся краще, ніж учора. Воно й зрозуміло, бо тут троє достойних лікарів: нескорене повітря волі, гордівливе сонце й амбітне, усміхнене море.

Але цього ранку щось пішло не так.

Вранішнє сонце несе надію на гарний день. Стою на зупинці, очікуючи тролейбус. Літня жінка радісно вітає свою колежанку. Починається розмова.

— …Как, эту улицу тоже переименовали? Сволочи-бандеровцы, что вытворяют, что творят!.. Уничтожили улицу, уничтожили такую улицу!

Говорили голосно, пронизливо. Неприємно.

— А я что говорю, что я говорю?.. Уничтожили такую улицу, — відповідає інша, яскравий представник орди «визволителів». — Всё уничтожают, ничего святого у них нет… Фашисты…

— Как жить, не понимаю, я не знаю, как можно здесь жить… — продовжує бідкатися перша. — Невозможно жить… Бандеровцы…

— Я боюсь жить… Эти сволочи…

— Не бойся, Россия нам поможет…

Мене, хоч не мав жодного бажання втручатися в розмову, дістало це до печінок. Чому я повинен дозволяти сидіти у мене на голові? І кому? Цим? Ніколи!

— Чого боятися?! Не бійтеся! Вулиці ж бо не підривають, а перейменовують. Так треба, і це правильно, — сказав начебто між іншим.

Їх аж підкинуло на лавці, почали щось кричати разом, махати руками. Інші люди на зупинці робили вигляд, що не чують того вереску. Воно й не дивно: кому хочеться говорити з неадекватами?

— Мой отец освобождал Одессу, — перша кричить, аж слина бризкає, — и её отец освобождал Одессу…

— …И был ранен под Одессой. Вот так-то… — першій вторила друга. — Они освобождали от фашистов… Если бы не они… Ты, бандеровец, уезжай отсюда!..

— Чего сюда приехал, бандеровец?.. Ты уничтожаешь нашу память… — продовжувала бризкати слюною перша.

— Уезжай отсюда, бандеровец! Одесса всегда была русским городом. Уезжай со своей мовой!.. — оживилися друга, наступаючи на мене.

Вереск і ґвалт глушив шум машин, які мчали Адміральським проспектом.

— Я нізвідки не приїхав, — кажу. — Я — з міста Балти. Одеса ніколи не була «русским городом»…

Але далі говорити мені не дали, здійнявши ще більший галас.

— Ты только посмотри, уже приехали прибалтийские бандеровцы! — перша також почала підходити ближче. — Приехали прибалтийские нацисты.

Мене це ще більше обурило. «Одеситки» навіть не годні відрізнити балтянина від балтійця, й люто ненавидять усі волелюбні народи — українців, естонців, латвійців, литовців… Це ж саме такі-от жіночки ходять на мітинги і скандують: «Путин, введи войска!». Та досить!

Визволителі — це ті, хто визволив, отримав подяку і повернувся додому, а не залишився, встановлюючи в чужій хаті свої прядки. Ви настільки пихаті, що не можете навіть вивчити мову народу, який вас прийняв і платить вам пенсії. Так більше не буде!

Жінки одразу притихли.

— А тепер давайте ближче до справи. У нас є гасла «Слава Україні!» — «Героям слава!». Чули, напевно? — звернувся до них.

Ті ствердно закивали головами, що так, чули.

— Добре, що чули. А тепер я кажу «Слава Україні!», а ви відповідаєте «Героям слава!». І відповідаєте радісно й голосно. Домовилися?

Ті ствердно захитали головами.

Було приємно, що вереск вгамувався.

— Слава Україні!

— Героям слова!

— Спробуємо ще раз, бо вийшло не дуже добре. Слава Україні!

— Героям слава!

Пристойно вийшло тільки за п’ятої спроби. Якраз підійшов 9-й тролейбус, тому я залишив нащадків визволителів з настановою вивчати ще й гасла «Україна понад усе!» і «Смерть ворогам!». Потім мені розповіли, що ці дві «визволительки» почали їздити іншим маршрутом.

От нехай усім тим, хто понавидумував чи безмозгло вторить «фашисты», «бандеровцы», «нацисты», «понаехали», «уничтожили», стає у нас затісно. Це наша земля! Я — з Балти, я не приїхав, я тут народився і тут живу! Буде наше зверху. Буде по-балтськи, по-українськи! Слава нескореним!

Сергій МАРТИНЮК.
Електричка «Балта — Одеса».