Нова книга Сергія Мартинюка “Позивний “письменник” або як Ірпінці русню відірпінили”.
Українці, зупинімося над нашими могилами…
Нас взагалі хотіли знищити, але ми невмирущі!
Нас хотіли перетворити на добриво для москвинської орди.
Нас хотіли зробити безправними манкуртами
Без роду, культури, історії та віри в майбутнє!
Не вийшло і не вийде! Така воля нашого Бога!
Розпалюю вогонь нашої майбутньої Перемоги!
Вірю в одвагу і шлях невгнутого Меча Свободи!
24.02.22. 6.00 ранку. Ірпінь
Нещодавно в Одеському видавництві Астропринт побачила світ нова книга Сергія Мартинюка “Позивний “письменник” або Як Ірпінці русню відірпінили”. Мав за Честь її погортати і ознайомитися. Книга написана за щоденниковими записами письменника і передає дух спротиву і незламності перших Ірпінських добровольців, які стали щитом на шляху ворога. Саме завдяки їхньому героїзму Україна вистояла і обов’язково переможе.
Що впадає в очі? Книга позажанрова, хоча сам автор говорить, що написана вона військовими Лелечками і передає всю драматичність і героїзм Ірпінців в перші дні війни. Відкрив для себе декілька імен, яких не знав. Промайнуло вже три роки з моменту описання боїв в Приірпінні, але книга приваблює спогадами і ти заново переосмислюєш події які відбувались в лютому – березні 2022 року. Перші Ірпінці танцювали перед загарбниками смертельний танок “герць”, як колись це робили наші козаки. І цей двобій Українці виграли, саме тут, в Ірпені. Як стверджує автор “Битва за Ірпінь визначила новітню історію України”.
Книга складається з декількох розділів, але кожен це окремий літопис перших днів сучасної війни. Назву деякі з них.
– Перед війною. Літопис подій, які запам’яталися.
– Ми всі чудово розуміли, що якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли насмерть.
– Моя Україна сьогодні потребує солдата Мартинюка, а не письменника.
– Я Ірпінець і мене не скорити. Ірпінці – нескорені люди.
– Тут Ірпінь. Московити, і не мрійте, важко збирати вибиті зуби поломаними руками.
– Ми всі боронили свою землю. Боронили так, як нам вистачало сил.
Десь глибоко в душу запали прикінцеві Лелечанки: “Ірпінь. 25 лютого. Завалимо нацика, а нашим передамо відрізане вухо”, “Степняк, або “Розобрать деревню”, “Бій на Ластівці”, “Смак кави і аромат сигари під вибухи мін”, “Бій на Караван Гала”, “Жираф. Позиція “Мішки”, “Як ми втримали Ірпінь”. Ці Лелечанки западають глибоко в душу і ти занурюєшся в водоверть подій і разом з письменником, його героями, тиснеш на гачок автомата і ведеш вогонь, перечікуєш обстріли в недооблаштованому укритті. Ти разом з письменником під гаслом “З Україно в серці і зі зброєю в руках” зневажаєш окупанта москаля і нотуєш літопис подій в записник.
Один уривок з книги, як на мене він цікавий і показний:
“Десь по обіді, біля 15.30, підійшов до входу в штаб. Перевіряв пости біля залізничного мосту. При вході чатують двоє вартових. Мивоволі (почув знайомий голос) подивися на доріжку, яка вела до будинку Чоколова, і закляк на місці. Віталій Магістр розмовляє з моєю дружиною і молодшою дочкою. Посміхаються і про щось говорять. Забрало у мене падає миттєво. Щось сталося? Чого вони тут? Підійшов, привітався і запитливо дивлюсь на Марину. Магістр весело говорить:
– Ось і наш командир. Не буду заважати, спілкуйтесь. Приємно було познайомитися, – і вже до мене тихенько – У нас порядок. – і пішов в сторону штаба.
– Привіт, кохана. Щось сталося? Чого тут?
– Ні. Все гаразд. Ми прийшли записатися в наш Ірпінський добровольчий загін. – Марина відповідає просто і очі у неї сміються. – І тебе заодно побачити. Як ти?
– Нормально.
– Татку, ми дійсно прийшли записатися в добровольці. Я добре стріляю, можу надавати медичну допомогу. – Тоня обіймає мене і я нарешті розумію, що все нормально. Нічого не сталося, всі живі. – Мама сказала, що також гарно стріляла в школі і буде подавати мені патрони, – при цьому привітно посміхається.
Ну все. Забрало у мене піднялося і я спокійно видихнув. Обійняв моїх рідних і міцно пригорнув їх до себе. Так обійнявшись, простояли декілька хвилин. Ці декілька хвилин була найщасливішими в моєму житті. Війна, вибухи, болотяні вилупки лізуть, а ми гріємось в обіймах.
Анаконда приставила до нас свою людину (замість Тренера), яка спілкується з новачками добровольцями, записує їхні координати в зошит. Надалі опікується ними і їхнею військовою долею. Підвів до нього свою родину. Щось він старано записував в свій зошит, довгенько спілкувався. Провів Марину і Тоню до самісінького під’їзду, пообіцяв, що сьогодні обов’язково прийду на вечерю (що я мав сказати) і… зустрілися ми тільки після звільнення Ірпеня. Але я завжди пам’ятав ці щасливі 30 хвилин зустрічі в Будинку письменників.
Як би важко нам не було, але точно не буде соромно“.
Знаєте, є люди, з якими завжди хочеться зустрічатися. Є місця, до яких прикіпає душа. Є книги, від яких вибухає уява і яких не можна не читати. Так і з Мартинюком і його книгою про Ірпінь. Хочеться зустрічатися і читати.
І декілька слів по обкладинці. Тильна сторона обкладинки несе розуміння сенсу цієї книги. Зазвичай на цій сторінці пишуть коротку автобіографію автора. Але не в цій книзі. На обкладинці написаний есей Сергія Мартинюка “Чого я хочу від Українців?” Варто процитувати його повністю:
Сергій Якович Мартинюк (літературний псевдонім – Світогор Лелеко, військовий позивний – письменник). Родом зі стародавньої Балтщини.
Чого я хочу? Хочу розуміння від Українців, немає абсолютно ніякої різниці, хто буде при владі в США! Абсолютно не важливо хто там головує в ЄС. Якщо ви слабкі – вас продадуть, подарують або обміняють на якусь цяцянку. Ми в Ірпені не чекали наказів. Ми знали, що за Україну треба вбивати, а не гинути. Нам треба було в перші три дні збити з москалів зухвалість і показати, що квітів не буде. Перший тиждень били кацапів виключно добровольці. 200 титанів. 200 богатирів зупинили наступ на Київ! Тому вимагаю – досить бути слабкими! Будемо сильними нам будуть допомагати, але ніхто не буде битися за нас. Ворушимо міцне вогнище України і не даємо йому згасати! Не боїмося бути інакшими і доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї. Нам є чим пишатися і з кого брати приклад.
Моя Україно!
Будуй – муруй світ,
у якому немає московита.
Не дай себе ошукати знову!
Книга розрахована на широке коло читачів і не тільки Ірпінців. Книгу треба читати, щоб розуміти, що зробили перші добровольці. Вони своїм героїзмом зруйнували всі плани окупантів. Зрозумівши, що через Ірпінь вони не пройдуть, загарбники терміново змінили плани і пішли на Мощун. Вони були згодні форсувати річку (а форсування річки, це втрати до 90% особового складу) і продовжувати наступ на Київ. І тут не вийшло, бо отримали по “зухвалій московський пиці” і почали боятися кожного кущика і будинку. Особовий склад деморалізований і наляканий. Виявилося, що Українці сміливі вояки, козаки – характерники. Саме Ірпінці влаштували москальні пекло на Українській землі і навчили цих пацюків чухати ногу об балалайку.
Олександр Наказненко
