Газета “Чорноморські новини” від 8 травня 2025 року √18 (22545). Уривки з моєї книги “Позивний письменник або як Ірпінці русню відірпінили”.
Мартинюк Сергій (Світогор Лелеко) Позивний «Письменник», або як ірпінці русню відірпінили.
Нас зрадили і списали зі списків живих. Вже намалювали нові карти світу без України. Нам давали три дні. Ми мали впасти, здатися і зустрічати нових (старих) загарбників квітами… Усі світові лідери вже підготували чергові звернення, в яких вони в черговий раз висловлюють своє занепокоєння і «начебто засуджують» путіна і його поплічників-убивць. Але готові взяти участь, звичайно «заради миру» в світі, в розподілі України і подальшого її знищення. Військові експерти з Америки, Європи, Азії бились об заклад і ставили ставки як на тоталізаторі — через скільки днів впаде Україна. Одні говорили, що через три дні, інші доводили, що через чотири-п’ять. Одні говорили, що росіяни дійдуть до Львова за тиждень, а інші переконували (спираючись на наукові розробки!), що їм потрібно буде 10 днів. Вони в черговий раз хотіли впасти на коліна перед рашистом-людоїдом і благати не чіпати їхні країни. Фу, гидота світова, яка називає себе елітою. Елітою чого? Елітою боягузтва і зради? Огидно до п’яти.
Своє слово сказав Український народ. Ні, по-московському більше не буде. Пацюки москвинські грайте на балалайці у себе вдома і запивайте бояришником. І саме Ірпінці відірпінили руснявих загарбників так, що вони тікали з Київщини переодягаючись у цивільний одяг і кидали зброю, амуніцию, техніку. Чи не красунчики добровольці Ірпеня? Титани! 200 сміливців, без зброї, з мисливськими рушницями, розбили елітні частини “другої армії світу”. Від мертвого хутіна вуха, а не Ірпінь і Україна! Україна була, Україна є, Україна буде вічно.
Я з Ірпеня і мене не скорити. Ірпінці — нескорені люди!
*********
Зі щоденника. Пишу без правок, як писав тоді, 24–25 лютого 2022 року, у перші дні війни.
Глянув на годинникову стрілку. 4:01 ранку. Я знав, що почую в слухавку. І я хотів це почути.
— Почалося. Війна. Вторгнення з боку бульби. По плану. Ти знаєш, що робити. На тому кінці поклали слухавку.
Не повірите, але я зрадів. Зрадів і навіть станцював гопака. Нарешті. Московити наважилися скинути брехливу маску «братів» і вторглись в Україну. Лізуть зарозумілі й нахабні. «Возьмём Киев за три дня», «нет такой страны», «хохлов уничтожим».
І полізли, щоб отримати по своїй гидкій загарбницькій пиці й покласти кінець ганебній і злодійкуватій «державі 404» під назвою «russia». Це москалів немає без України. Давайте. Чекаємо. Так, я розумів, що крові буде багато, але в цій 370-річній війні треба поставити крапку. Переможну крапку.
Розбудив свою Ладу-Ладуньку.
— Доброго ранку, моя кохана. Ти не хочеш поїхати на гостину до родичів на захід України? – спитав тихо, хоча знав, що вона вже не спить.
— Ти ж знаєш відповідь. Навіщо питаєш? Я з тобою до кінця, – усміхнулася самими очима. – Полізли москалі?
— Так. Війна. У нас в Ірпені будуть сьогодні ввечері або завтра зранку. Зайшли від бульбашів.
— Україна переможе. Ти в Київ?
— Ні. Буду тут, в Ірпені. Приєднаюсь до наших добровольців. Головне – не пустити через річку й затримати тут у місті хоча б на тиждень. Слід зробити так, щоб боялися власної тіні. Треба збити з них настрій наступати. – Я обійняв дружину. – Буде важко і буде багато крові.
— Я з тобою, – також обійняла мене.
Близько десятої ранку вийшов до пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі міста. Місто пусте. З боку Гостомеля чути розриви і вибухи. Наші дають бій.
Дивився на місто і не впізнавав його. Було моторошно від того, що воно пусте. Місто було наїжачене, але незламне. Місто готувалось дати бій. І я також готувався дати бій. Моя Україна потребує солдата Мартинюка, а не письменника Мартинюка. Влаштуємо москальні пекло на рідній землі й разом станцюємо гопака на руїнах кремля.
Написав перший репортаж із центру й розмістив у себе на сторінці в ФБ і на сайті благодійного фонду «Лелеко». Я розумів, що не маю права написати негативний репортаж: «Добрий ранок усім нескореним і гідним. Пишу як журналіст ірпінець. Ірпінь стоїть. Паніки немає. Міська рада працює. Молодці. Готові давати й чинити спротив. Інтернет не працює. З боку Ворзеля чутно вибухи, але показуємо шалений спротив. Влаштуємо москальні пекло на рідній землі. Поліція працює суперово. Загони-добробати
воюють, як леви. Пишаюсь тобою, Ірпінь. Написати можу багато, але всі – до зброї! До боротьби за власну гідність. Україна Переможе! Вірте в себе! Вірте в ЗСУ! Вірте в Україну! І всі разом – Слава Україні! Все буде Україна!»
*************
11:30. Зателефонував Дмитрові Негреші.
— Доброго дня, пане Дмитре. Хочу приєднатися до Ірпінського добровольчого спротиву.
— Доброго дня, пане Сергію. Ірпінський Будинок письменника. Чекаємо вас, – голос упевнений.
— Дякую. Близько дванадцятої буду, – відповів. Спіймав себе на думці: це добре, що голос у нього такий упевнений. Дмитро по життю був непохитним, порядним і тактовним.
Перший погляд – він найважливіший. Першим поглядом ти вловлюєш моменти, які запам’ятовуються на все життя. Спочатку мене зупинили на вході й запитали пароль (звісно, я його не знав). Потім мене затримали і провели до Дмитра Негреші. Всюди був порядок. Кожен займався своєю роботою. Метушливості, галасування, криків,
голосних розпоряджень, панічних настроїв я не побачив. Олександр Маркушин зі своєю командою обрав Ірпінський Будинок письменника штабом спротиву й оборони міста. Справжній мер обрав справжнє місце для першого штабу. Я зачаровано дивився на молоді обличчя, бачив впевнені погляди, горді очі й незламні постаті Українців, які
першого ж дня стали на захист рідної землі або не припиняли своєї роботи як службовці Ірпінської міської ради. Молодці! Хіба москалі зрозуміють, чому нас неможливо перемогти? Вільних і гідних не зламати й не поставити на коліна. Чомусь згадав вірш Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці». Напевно, старію, але вірш якраз підходив під перший день війни.
Я сидів на співбесіді в корпусі № 4 Будинку письменника. Цей корпус уважався в письменницькому середовищі «елітним»: тут зупинялися письменники з «ім’ям». Відпочивати в цьому корпусі було престижно й гонорово.
Мій «екзаменатор» Михайло Лакей (Тренер) запитав, як моє прізвище та ім’я. Я простягнув паспорт:
— На обкладинці написано моє прізвище, – сказав просто, бо сам Тренер мені імпонував: спокійний, з прискіпливим поглядом, викликав довіру до себе.
— Я не здамся без бою, – вголос прочитав написане на обкладинці й доброзичливо усміхнувся. – Добре, нам підходить. – Розгорнув паспорт, переписав прізвище та ім’я. Повертаючи мені документ сказав:
— Ідіть до приміщення клубу, знайдіть Майкла, він розкаже, що далі робити. Але є у нас проблема. Поки ми не маємо вдосталь зброї.
— У мене є власна мисливська рушниця. З нею буду поки воювати. А потім здобудемо в бою справжню зброю, – відповів, ховаючи паспорт до кишені.
— Гаразд. Мисливська зброя – теж зброя. Все буде добре.
— Так. Я знаю. Україна переможе. Слава Україні!
— Героям слава! – відповів Тренер.
Ми потиснули один одному руки.
Майкл поставив мене на охорону штабу. Його гордовиті очі випромінювали світло незламності й упевненості у перемозі. це реально допомагало. Нас спочатку було мало, трохи більше 30 осіб. Наступного дня – вже до 50 добровольців. І з кожним днем ставало більше й більше.
— А що, Діду, маєш бойовий вигляд і даруєш надію на перемогу України.
— Ми всі даруємо надію на перемогу України.
***********
24 лютого 2022 року.
Перший день. Аеропорт «Антонов» – український міжнародний вантажний аеропорт. Розташований за 25 кілометрів на північний захід від Києва. Аеропорт який має можливість приймати великі транспортні літаки. Батальйон (або по українському – курень) перед війною виводять на ротацию. Яка ротація? На Жуляни? Агов СБУ? Залишається одна рота строковиків (всього 131 чоловік). І ці хлопчаки дають бій!
ЗРК «Стріла – 10М», який прийнято на озброєння в 1967 році, переносний, не на БТР або на іншій бойовій машині. З цієї зброї підбивають декілька гвинтокрилів, які збиралися здійснити посадку на летовище.
Збивають! Строковики! Переносним ЗРК! Всі гвинтокрили повертають назад до бульбашів! Але (це магічне слово «але») у пілотів вже тремтять руки, а десант обісрався. Друга хвиля десанту не принесла того результату, на який очікувалось. 24 лютого на Гостомельський аеропорт мала десантуватися бригада до 4000 чоловік зі своєю технікою і штатним озброєнням. На другий день інша бригада і далі по колу!
Посадкову смугу зруйнували артою, а десант який висадився на околицях летовища повбивали. Перший день Україна вистояла!
25 лютого біля 6.00 ранку підірвані всі мости через річку Ірпінь. Чи всі? Знову НІТ! Міст перед Гостомелем підірвана одна смуга, а по іншій є можливість їхати. Біля 6.00 перед мостом накривають артою Кємєровський ОМОН (там була солянка з різних підрозділів. Я так розумію, що набрали кращих гвалтівників, вбивць, мародерів зі всієї московії). Цей зведений загін мав до 12.00 взяти під контроль центр Києва.
16.00 мав прилетіти з Білорусії В. Янукович. 17.00 суд (суд Вовка) в Києві мав прийняти постанову (вона вже була написана і підписана), що В. Янукович законий Президент. І знову – НІТ. Кємєровський ОМОН знищують, а самих вбивць вбивають. Ібо «за Україну треба вбивати, а не гинути». Дострілювали м@скал@в групи Зубача, Сармата, Каскада,
(“Саме той підрозділ» – так спочатку називався підрозділ який ми знаємо як група Каскада. Підрозділ організували ще до війни, а остаточно затвердили зранку 24 лютого в помешканні Лютого). Особливо вражала група Олексія Зубача. Вони були як «летючі месники», встигали всюди і завжди. Олексій Зубач зачаровував міцністю характеру і командирською підготовкою. Небагатослівний і вольовий. І загін точно такий як і командир – полум’яні оборонці нашого міста. Їхні вчинки говорили замість слів – москву тут ніхто не чекає і квітів не буде!
Другий день Україна вистояла!
Так, спочатку мене називали Дідом. Позивний «Письменник» у мене з’явився пізніше. І дав мені його Олександр Маркушин, вручаючи увечері 26 лютого автомат АК-74. Я вже відповідав за безпеку в штабі нашої ТрО.
26 лютого ми терміново виїхали в район військового шпиталю. Коли проїжджали вулицею Северинівською, нас обстріляли на 7-й чи 8-й лінії з кулемета. Ми вискочили з машини й залягли за нею в укритті. Я вистрелив із мисливської зброї в бік рашистського «Тигра». Постріл зробив автоматично, як мисливець, – навскидь. Це дало нам час, і потім наші хлопці спалили цього БТРа. Саме тоді Олександр Маркушин сказав: «Ого, письменнику, ти стрельнув із рушниці як із гранатомета. Якщо письменник із нами, то обов’язково буде перемога». Так я отримав позивний «Письменник» і з ним йду по життю.
************
Ввечері 26 лютого, Олександр Маркушин спустився з другого поверху і запитав, як у нас справи? Ми говоримо, що все гаразд. Він зробив собі кави і присів на вугловий стілець. Як сидів так і заснув. Миттєво. Ми намагалися не шуміти. Через годинку я розбудив його «Командир треба вставати, виспимося після перемоги». Поволі прийшовши до свідомості, відповів «Дякую письменнику. Я на Жираф» і вийшов зі штабу. Я це до того, що в перші 3–4 дні ми майже не спали. Якщо тобі вдалося поспати одним оком пів годинки, то ти щасливчик. Перші дні, це один довжелезний день. Я погано оріентувався де нічь, а де день. Я не хотів спати, їсти, пити. Я хотів бити, вбивати, знищувати кляту рУсню.
Ось так і почалася для мене новітня війна з московитами. Я практично нікого не знав, окрім кількох людей. Але був безмежно щасливий, що перебував серед гідних та незламних українців. Було багато боїв. Були втрати, поранення, контузії. Ми не мали броників і нормальної амуніції, не вистачало зброї й набоїв. Було хороше і погане. Були перемоги і відступи. Але (це магічне слово «але») ми стояли і тримали оборону рідного міста. Ніхто не думав відступати, скласти зброю, поїхати за кордон. У нас не було страху, паніки, вагань, сумніву. Ми вірили в себе. Ми вірили в Україну.
Нам 27 лютого 2022 року надійшло розпорядження залишити місто і відступити на Київ. Ми сказали «ні». Це наше місто. Це наше життя. Тут живуть наші родини й наші діти…
Ми всі були впевнені:
• Якщо впаде Ірпінь, то впаде Київ. Тому стояли на смерть. Смерті не боялися.
• Ми добре розуміли, що за Україну треба вбивати, а не гинути.
• Віра у всіх була одна – перемога України.
• Воювали і обороняли Ірпінь з гаслом: «З Україною в серці і зі зброєю в руках».
• Мріяли, як ірпінці після перемоги станцюють гопака на руїнах кремля.
І ми наше місто відстояли. Рашисти так і не змогли захопити Ірпеня. Я вдячний всім першим добровольцям, які стали на захист рідного міста і всього Приірпіння. Ви – в моєму серці. Я гордий тим, що воював за своє місто. Вважаю, що саме битва за Ірпінь стала вирішальною. Саме тут, в Ірпені й Приірпінні, пишеться новітня історія світу. Її вже написано, тільки світ іще цього не відчув.
*********
Десь по обіді, біля 15.30, підійшов до входу в штаб. Перевіряв пости біля залізничного мосту. При вході чатують двоє вартових. Мивоволі (почув знайомий голос) подивися на доріжку, яка вела до будинку Чоколова і закляк на місті. Віталій Магістр розмовляє з моєю дружиною і молодшою дочкою. Посміхаються і про щось говорять. Забрало у мене падає миттєво. Щось сталося? Чого вони тут? Підійшов, привітався і запитливо дивлюсь на Марину. Магістр весело говорить:
— Ось і наш командир. Не буду заважати, спілкуйтесь. Приємно було познайомитися. – і вже до мене тихенько – У нас порядок. – і пішов в сторону штаба.
— Привіт кохана. Щось сталося? Чого тут?
— Ні. Все гаразд. Ми прийшли записатися в наш Ірпінський добровольчий загін. – Марина відповідає просто і очі у неї сміються. – І тебе заодно побачити. Як ти?
— Нормально.
— Татку ми дійсно прийшли записатися в добровольці. Я добре стріляю, можу надавати медичну допомогу. – Тоня обіймає мене і я нарешті розумію, що все нормально. Нічого не сталося, всі живі. – Мама сказала, що також гарно стріляла в школі і буде подавати мені патрони. – при цьому привітно посміхається.
Ну все. Забрало у мене піднялося і я спокійно видихнув. Обійняв моїх рідних і міцно пригорнув їх до себе. Так обійнявшись, простояли декілька хвилин. Ці декілька хвилин була найщасливішими в моєму житті. Війна, вибухи, болотяні вилупки лізуть, а ми гріємось в обіймах.
Анаконда приставила до нас свою людину (замість Тренера), яка спілкується з новачками добровольцями, записує їхні координати в зошит. Надалі опікується ними і їхнею військовою долею. Підвів до нього свою родину. Щось він старано записував в свій зошит, довгенько спілкувався. Провів Марину і Тоню до самісінького під’їзду, пообіцяв, що сьогодні обов’язково прийду на вечерю (що я мав сказати) і… зустрілися ми тільки після звільнення Ірпеня. Але я завжди пам’ятав ці щасливі 30 хвилин зустрічі в Будинку письменників.
Якби важко нам не було, але точно не буде соромно.
26 лютого надійшов наказ залишити Ірпінь і відступати до Києва.
Думаю, що комусь дуже не сподобалось те, як МИ розбили колону Кемеровського ОМОНу і поламали плани зрадників зустрічати рашистів в Києві. Звичайно, ми відмовились. Відступати не будемо, тут наші родини, наш край. І зрадниками ми не будемо. На широкий загал це не говорилося, але наші керівники сказали своє тверде: «Ні – відступати не будемо». Моя щира подяка й повага їм за Честь і Гідність. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Таких наказів було два і саме це спонукало керівництво добробату перемістити штаб до Ластівки.
Наведу як приклад: На одній із нарад наш Повстанець, коли почув, що Ірпінь треба залишити, піднявся, гепнув кулаком по столі і сказав, що Ірпінь його дім і місто Ірпінь буде себе боронити. Військові які були на тій нараді, зрозуміли, що якщо щось скажуть, то їх пристрелять і на наступний день геройськи поховають. Ірпінь це сила і міць. А Ірпінці це крутелезні чуваки. Як співали Брати Гадюкіни в 1989 році «Чуваки, все чьотко». Ми всі це і зробили! 200 чоловік. 200 титанів духу! В перші дні майже без зброї, амуніції. З мисливськими рушницями, ножами, ледорубами, але ми стояли на смерть! Дякую мої перші побратими за Честь і Гідність! Ви в моєму серці!
*****************
27 лютого в Бучі по вулиці Вокзальній була накрита колона московинських окупантів. Вогонь по цій колоні також керувався з нашого штабу в Ірпінському Будинку письменника.
«Жираф» – місце сили, місце мужності, місце героїзму. Це своєрідна власна республіка в межах міста Ірпінь. Всі мріяли зайти хоч на пів годинки на Жираф і доторкнутися до цього острівця спротиву, до цього виняткового місця. І потім гордо сказати «Я був на Жирафі». Це такий собі маркер мужності, мітка гордості. Жираф це ода силі Українських добровольців. Розпочалося створення з Блок – поста «Жираф» з декілької сміливців. В ніч з 24 на 25 лютого на блок – пості «Жираф» ночувало сім чоловік: Володимир Повстанець, Олег Каспер, Ростислав Монах, Руслан Руха, Віталій Сармат, Олександр Севас, Деніс Красинський (позивний «Ден»). З цих перших сміливців виріс непохитний блок – пост «Жираф», або ротно – тактична група «Ірпінь». І як тут не згадати козацьке прислів’я: «Знищ ворога сьогодні, бо завтра нашкодить».
Наш Жираф вистояв, розбив окупантів. Це змусило м@скал@в змінити напрямок головного удару і вони пішли на Мощун. Вони були згодні форсувати річку (по канонам військової науки, форсування річки це до 90% втрат особового складу) і продовжувати наступ на Київ. Але це вже був не зухвалий наступ «возьмем Киев за три дня». Це вже був нестримний страх, паніка, зневіра, жах. Це починалося усвідомлення, що Українець це не хлоп з обвислими вусами який танцює гопака до стелі, п’є самогонку і їсть вареники (по творам М. Гоголя).
Українець – це сміливий Воїн, Характерник, Захисник.
Саме тому я завжди кажу: «Якщо б упав Ірпінь, то впав би Київ».
Ми добре розуміли, що перші дні будуть найбільш критичними, найважчими і трагічними. Військо розгублене, єдиного фронту оборони немає, дороги на Київ відкриті. Нас не просто здають, нас вже здали. Москва врахувала все і всім заплатила й наобіцяла всім і все. Рашисти не врахували одного: нас, звичайних Українців, які з голими руками, з мисливськими рушницями, зі зброєю, яку привезли з собою з АТО, стануть в обороні рідного краю.
В перші дні ми розуміли: треба збити з них «наступальний порив», треба збити оце москальське і зверхнє «візьмемо Київ за три дні», «Нет такой страни», «Ахмат сила», «Влаштуємо парад побєди в Києві». Нам треба було стояти і триматися. Потрібно переграти військовою хитрістю і дезінформацією.
Телефоную побратиму і заявляю, що у нас у Будинку письменника займає оборону рота спецпризначенців і на підході в Ірпінь гаубична артилерія. В напрямку Бучі висувається взвод танків і на підході до Гостомеля підрозділ ЗСУ. В слухавці характерно клацнуло і я зрадів, бо інформація дійшла. До кого – не знаю, але дуже хочу, щоб дійшла до москальні. Хай бояться, сучари, і ховаються. Запам’ятайте, рашисти. Ми за своє і за рідні могили. Важко збирати вибиті зуби поламаними руками. І не мрійте, гади московинські, бо Україна була і завжди буде.
****************
І ще один маленький штришок. Біля обіду зателефонували мені з рідного міста Балта. Телефонував Василь Вітковський з нескореного села Гольма. Василь нагадував стародавнього сармата з гострими очима і справжнім характером. Відступати не вмів і ніколи не кланявся ворогам. Ми часто ходили на полювання разом, разом робили із «радянської» Балти – українську, дружили родинами. Загальні привітання і побажання скорішого відправлення окупантів на концерт до кобзона. Василь повідомив, що він і група мисливців створили блок – пост між Гольмою і поворотом на Плоске. На озброєнні мисливські рушниці, зроблять «коктейлі молотова» для танків. Група невелика до десяти чоловік, бій дамо.
Начальство «вмилоруки», але втримаємося шляхом «невиконання наказів». Відступати не будемо. Тут наша земля і наші могили. Розпрощалися як завжди «Слава Україні» і «Героям слава». Гордість підступила до серця. Ірпінці відірпінять орків, а балтяни відбалтянять.
Цей вірш я написав саме 25 лютого. Вважаю, що він відповідає тодішнім подіям.
Він вдвічі за мене молодший,
Сміливий оборонець ірпінський,
Незламний мій побратим, гордовитий…
Якщо впаде Ірпінь, впаде Київ старенний,
Маркушин, Негреша, Каскад, Док, Сармат, Зоряна,
Тренер і Майкл, Письменник і зброя мисливська…
Анаконда корегує арти вал вогняний,
Люто лупашим рашистів. Вторжникам – смерть!
25 лютого 2022 року. Ірпінський Будинок письменника
Далі буде….
Сергій Мартинюк (письменник)
