Немає сили міцнішої за опір та оборону, немає слова вагомішого за правду — презентація поетичної збірки Сергія Яковича Мартинюка «13 віршів або битва за Ірпінь змінила світ.
26 січня 2023 року в бібліотеці Київського військового ліцею імені Івана Богуна Сергій Якович Мартинюк презентував поетичну збірку «13 віршів або битва за Ірпінь змінила світ». На заході були присутні Начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна генерал-майор Ігор Володимирович Гордійчук, полковник Володимир Іванович Кривобок, голова «Спілки офіцерів України» Олександр Вікторович Сасько, ліцеїсти та інші гості.
Презентацію відкрила завідувачка бібліотеки Київського військового ліцею імені Івана Богуна Олена Миколаївна Дмитрук, зачитавши вірш Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Реквієм присвячений полеглій у Бою під Крутами українській молоді, яка боронила Україну (в ті часи УНР, Українську Народну Республіку) від більшовицької навали.
Радянська влада замовчувала історію і приховувала факти, а міфи навколо Бою під Крутами все ширилися, дійшовши до сьогодення. Тож далі було показане відео, яке дало змогу заглибитися в історію цієї битви та простежити реальну хроніку подій. Причиною війни було небажання більшовиків бачити УНР як самобутню державу, вони прагнули розбити будь-які спроби утворити автономію. Наступ здійснився на початку січня з метою підкорити Київ. Війська УНР чинили опір, та були виснажені, а деякі частини — деморалізовані. Потрібна була підмога.
Міф: УНР кинула у вир бою студентів та школярів.
Реальний перебіг подій: утворилась Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців під керівництвом Андрія Омельченка. Хоч це були слабо озброєні добровольці, та з сильним патріотичним духом. У газетах вони закликали приєднатися до опору.
Міф: у тих, хто зупиняв більшовицьку навалу, не було воєнної підготовки й бойового досвіду.
Реальний перебіг подій: були й ті, хто мав їх, хоч у невеликій кількості. Курсанти Першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького боронили Північ УНР на станції Бахмач. Деякі офіцери мали бойовий досвід після Першої світової війни. Проти них усіх — більшовицька навала під керівництвом Михайла Муравйова, яка переважала за чисельністю й озброєнням.
Завданням українських бійців було затримати наступ та виграти час для української делегації УНР, щоб вона встигла підписати Брест-Литовський мирний договір (Берестейський мир), бо це було важливо для збереження незалежності держави.
Один зі студентських взводів у складі приблизно двадцяти семи осіб натрапив на станцію Крути, яка була під контролем більшовиків. Вони взяли їх у полон. Мордували, катували й страчували. Учень сьомого класу, Григорій Піпський перед смертю заспівав гімн «Ще не вмерла Україна». Інші підхопили. Пісня лунала, поки останнього члена розвідувального загону не вбили.
Українцям вдалося затримати більшовиків, хоч і ненадовго й великою ціною. Завдяки цьому делегація УНР встигла підписати Брест-Литовський мирний договір. УНР вціліла.
Історія циклічна й має здатність повторюватися, доки не відбудеться зрушення на глобальному рівні, рівні всього суспільства чи більшої його частини. 1918 рік минув, але потому було ще багато випадків, коли московити нівечили все українське, бажаючи знищити націю так, щоб від неї не залишилося ані попелу, ані згадок. Битва під Крутами переплітається із війною росії проти України з 2014 року й по теперішній час. Ірпінський опір теж чинили захисники, добровольці. Усе, щоб виконати кінцеву мету — дати відсіч. Великою ціною, але це вдалося зробити.
Тож на заході було об’єднано вшановування пам’яті героїв Крут та презентація поетичної збірки Сергія Яковича Мартинюка «13 віршів або битва за Ірпінь змінила світ».
«У мене плаче серце. У мене просто плаче серце», — сказав письменник на початку, говорячи про героїв Крут та дослідження їхньої історії. Свою презентацію він розпочав із вірша Тараса Григоровича Шевченка: «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», який був написаний у 1845 році. Сергій Якович Мартинюк сказав: «Вдумайтеся в те, що я зараз прочитаю, і спитайте самі себе, що змінилося від 14 грудня 1845 року й зараз оцим числом 2023 року?», після чого зачитав вірш. У кінці письменник поставив запитання: «А коли будем по-своєму глаголить? Ви всі чудово розумієте, про що я говорю».
Сергій Якович Мартинюк наголосив на тому, що в нас є все своє, і якщо не відокремитися від усього російського під час цієї війни, то через тридцять років усе це повторюватиметься. Знов буде війна з московщиною, наші внуки воюватимуть. І він має рацію. Якщо цього не зробити, росія і далі буде нівечити українську самобутність. Слушною є цитата Сергія Яковича Мартинюка: «Поставити величезну огорожу від усього москвинського». Бо улюблену тему росіян «братських народів» з усім «вєлікім» москвинським на додачу можна закрити для себе приблизно назавжди. І жити, як Українці. Без меншовартості, яку віками нав’язували нам, українцям. То мова їм не літературна, то ще щось не так. Все українське таке, як треба. І літературне, і мальовниче, і солов’їне, і ліричне — різне, але своє, рідне, величне, це наш спадок, наш здобуток, наша культура. І це точно не наші проблеми, що вони цього не бачать. Це в них проблеми. Тому треба відмежовуватися тут і зараз.
«Розраховувалося на те, що вони сюди прийдуть, а ми закидаємо їх квітами», — сказав Сергій Якович Мартинюк про очікування росіян щодо перебігу війни. Але вони зіштовхнулися з іншою реальністю: з лютим опором, який чинили захисники. Просто люди, які згуртовувалися і давали відсіч із тою зброєю, яка була при собі. Багато людей загинуло. Стояли насмерть. Прагнули понад усе відбити московську орду, щоб вона не зайшла в Київ.
Сергій Якович Мартинюк із першого дня повномасштабного вторгнення боронив Ірпінь. У нього була тільки мисливська зброя при собі та шість патронів «на качку». Поміж обстрілами письменник писав вірші. По рядку вони з’являлися зовсім у різних місцях — у «Каравангала», у Романівці, в Ірпінському Будинку письменників.
Письменник сказав, що вірші опубліковані такими, якими й були написані. Він не хотів змінювати їх, бо саме ці рядки, як вони є, пронизані тими днями, коли Ірпінь відбивали від навали росіян.
На форзаці книги є такі слова: «Ми всі чудово розуміли, що якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли насмерть». Письменник пригадував: було дуже багато обстрілів, загиблих теж. Ірпінь вистояв. Відбили ті, хто його мужньо боронив.
Сергій Якович Мартинюк розповів різні історії, які траплялися під час цієї битви, зокрема як московити подумали, що Ірпінь захищає спецназ НАТО, хоча взагалі-то там була Ірпінська територіальна оборона. Також письменник зачитав свого вірша, написаного 26 лютого 2022 року в Ірпінському Будинку письменників, рядки якого починалися так: «Я — Українець, і мене не скорити! Українці — нескорені люди».
Сергій Мартинюк стурбований тим, що буде з Україною через тридцять років, у майбутньому. Письменник звернувся до молоді: «Розбудовувати Україну й робити її щасливою — це ви маєте робити. Ви новітня еліта України. За вами майбутнє». Він поділився своїми планами щодо проєкту створення літературного клубу, куди входили б ті письменники, які боронили й боронять Україну, де можна було б писати вірші, видавати альманахи тощо. І також зазначив, що: «Ми Українці. Ми не маємо нічого просити. У нас є все своє».
Важливим є звертання письменника до молоді: «Ви наше майбутнє. Ви той цвіт нації, який зробить нашу державу щасливою, вільною і незалежною».
Володимир Іванович Кривобок подарував Бібліотеці Київського військового ліцею імені Івана Богуна дві книги Наталії Полонської-Василенко «Історія України» та книгу Ігоря Гирича «Київ: люди і будинки» Музею Київського військового ліцею імені Івана Богуна.
Твори Сергія Мартинюка сповнені української самобутності, незламності, жаги до волі. І патріотичності, закріпленою не лише словами, а діями. Це є втіленням справжнього українського духу.
Наостанок хочу зазначити, усе дійсно залежить саме від нас, Українців. В очах сучасності, яка не застала минуле, війна триває з 2014 року. Насправді точиться вона набагато довше, і це проявляється навіть на тому рівні, де московське все ще присутнє в побутовому житті України. А ці мости треба обривати, інакше — циклічність історії знов дасть про себе знати. Україна є, була й буде. Низький уклін усім захисникам і захисницям. Україна переможе!
Лілія Глевацька
