СергійМАРТИНЮК

Письменницький літопис

Записки з війни

Глянув на годинникову стрілку. 4:01 ранку. Я знав, що почую в слухавку. І я хотів це почути.

— Почалося. Війна. Вторгнення з боку бульби. По плану. Ти знаєш, що робити. — На тому кінці поклали слухавку.

Не повірите, але я зрадів. Зрадів і навіть станцював гопака. Нарешті. Московити наважилися скинути брехливу маску «братів» і вторглись в Україну. Лізуть зарозумілі й нахабні. «Возьмём Киев за три дня», «нет такой страны», «хохлов уничтожим».

І полізли, щоб отримати по своїй гидкій загарбницькій пиці й покласти кінець ганебній і злодійкуватій «державі 404» під назвою «russia». Це москалів немає без України. Давайте. Чекаємо. Ні, я розумів, що крові буде багато, але в цій 369-річній війні треба поставити крапку. Переможну крапку.

Розбудив свою Ладу-Ладуньку.

— Доброго ранку, моя кохана. Ти не хочеш поїхати на гостину до родичів на західну Україну? — спитав тихо, хоча знав, що вона вже не спить.

— Ти ж знаєш відповідь. Навіщо питаєш? Я з тобою до кінця, — усміхнулася самими очима. — Полізли москалі?

— Так. Війна. У нас в Ірпені будуть сьогодні ввечері або завтра зранку. Зайшли від бульбашів.

— Україна переможе. Ти в Київ?

— Ні. Буду тут, в Ірпені. Приєднаюсь до наших добровольців. Головне не пустити через річку й затримати тут у місті хоча б на тиждень. Треба зробити так, щоб боялися власної тіні. Треба збити з них настрій наступати.  — Я обійняв дружину. — Буде важко і буде багато крові.

— Я з тобою, — також обійняла мене.

Близько десятої ранку вийшов до пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі міста. Місто пусте. З боку Гостомеля чути розриви і вибухи. Наші дають бій.

Дивився на місто і його не впізнавав. Було моторошно від того, що місто пусте. Місто було наїжачене, але незламне. Місто готувалось дати бій. І я також готувався дати бій. Моя Україна потребує солдата Мартинюка, а не письменника Мартинюка. Влаштуємо москальні пекло на рідній землі й разом станцюємо гопака на руїнах кремля.

Написав перший репортаж із центру й розмістив у себе на сторінці в ФБ і на сайті благодійного фонду «Лелеко». Я розумів, що не маю права написати негативний репортаж.

«Добрий ранок усім нескореним і гідним. Пишу як журналіст-ірпінчанин. Ірпінь стоїть. Паніки немає. Міська рада працює. Молодці. Готові давати й чинити спротив. Інтернет не працює. З боку Ворзеля чутно вибухи, але показуємо шалений спротив. Влаштуємо москальні ад на рідній землі. Поліція працює суперово. Загони-добробати воюють, як леви. Пишаюсь тобою, Ірпінь. Написати можу багато, але всі — до зброї! До боротьби за власну гідність. Україна Переможе! Вірте в себе! Вірте в ЗСУ! Вірте в Україну! І всі разом — Слава Україні! Все буде Україна!»

***

11:30. Я зателефонував Дмитрові Негреші.

— Доброго дня, пане Дмитре. Хочу приєднатися до Ірпінського добровольчого спротиву, — привітався.

— Доброго дня, пане Сергію. Ірпінський Будинок письменника. Чекаємо вас. — Голос упевнений.

— Дякую. Близько дванадцятої буду, — відповів. Спіймав себе на думці: це добре, що голос упевнений і непохитний. Дмитро по життю був непохитним, порядним і тактовним.

Перший погляд — він найважливіший. Пер­шим поглядом ти вловлюєш моменти, які запам’ятовуються на все життя. Спочатку мене зупинили на вході й запитали пароль (звісно, я пароля не знав). Потім мене затримали і провели до Дмитра Негреші. В самому розташуванні був порядок. Кожний займався своєю роботою. Метушливості, галасування, криків, голосних розпоряджень, панічних настроїв я не побачив. Олександр Маркушин зі своєю командою обрав ірпінський Будинок письменника своїм штабом спротиву й оборони міста. Справжній мер обрав справжнє місто для першого штабу. Я зачаровано дивився на молоді обличчя, гідні погляди, горді очі й незламні постаті Українців, які першого ж дня стали на захист України або не припиняли своєї роботи як службовці Ірпінської міської ради. Молодці. Хіба москалі зрозуміють, чому нас неможливо перемогти? Вільних і гідних не зламати й не поставити на коліна. Чомусь згадав вірш Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці». Напевно, старію, але вірш якраз підходив під перший день війни.

Я сидів на співбесіді в корпусі №4 Будинку письменника. Цей корпус уважався в письменницькому середовищі «елітним»: тут зупинялися письменники з «ім’ям». Відпочивати в цьому корпусі було престижно й гонорово.

Мій «екзаменатор» Михайло Лакей, позивний «Тренер», запитав моє прізвище та ім’я. Я простягнув паспорт:

— На обкладинці написано моє прізвище, — сказав просто, бо сам «Тренер» мені імпонував: спокійний, з прискіпливим поглядом, викликав довіру до себе. Щось у ньому було наше і незламне.

— Я не здамся без бою, — вголос прочитав написане на обкладинці й доброзичливо усміхнувся. — Добре, нам підходе. — Розгорнув паспорт, переписав призвище та ім’я. Повертаючи мені документ: — Ідіть до приміщення клубу, підійдіть до «Майкла», він далі розкаже. Але є у нас проблема. Поки ми не маємо вдосталь зброї.

— Не бачу проблеми. У мене є власна мисливська. З нею буду поки воювати. А далі здобудемо в бою справжню зброю, — відповів, ховаючи паспорт до кишені.

— Гаразд. Мисливська зброя — теж зброя. Все буде добре.

— Так. Я знаю. Україна переможе. Слава Україні!

— Героям слава! — відповів «Тренер». Ми потиснули один одному руки.

«Майкл» поставив мене на охорону штабу. Він мав гордовиті очі, які випромінювали світло перемоги й незламності. І це реально допомагало. Нас спочатку було мало. 30-32 осіб. Наступного дня — 40 осіб. І з кожним днем нас ставало більше й більше.

— А що, діду, маєш бойовий вигляд і даруєш надію на перемогу України.

— Ми всі даруємо надію на перемогу України.

Спочатку мене називали «Дідом». Позивний «Письменник» у мене з’явився пізніше. І дав мені цей позивний Олександр Маркушин, вручаючи автомат АК-74 26 лютого (ввечері), і я вже відповідав за безпеку в штабі нашої ТрО.

26 лютого ми терміново виїхали в район військового шпиталю. Коли проїжджали вулицею Северинівською, нас обстріляли на 7-й чи 8-й лінії з кулемета. Ми вискочили з машини й залягли в придорожній канаві. Я вистрелив із мисливської зброї в бік рашистського «Тигра». Постріл зробив автоматично, як мисливець, — навскидь. Це дало нам час, і потім наші хлопці спалили цього БТРа. Саме тоді Олександр Мар­кушин сказав: «Ого, “Письменнику”, ти стрельнув із рушниці, як із гранатомета. Якщо письменник із нами, то обов’язково буде перемога». Так отримав позивний «Письменник» і з ним іду по життю.

Так почалася для мене новітня війна з московитами. Я практично нікого не знав, окрім кількох людей. Але був безмежно щасливий, що перебував серед гідних і незламних українців. Було багато боїв. Були втрати, поранення, контузії. Ми не мали броників і нормальної амуніції, не вистачало зброї й набоїв. Було хороше і погане. Були перемоги і відступи. Але (це магічне слово «але») ми стояли і тримали оборону рідного міста. Ніхто не думав відступати, скласти зброю, поїхати за кордон. У нас не було страху, паніки, вагань, сумніву. Ми вірили в себе. Ми вірили в Україну. Нам 27 лютого надійшло розпорядження залишити місто і відступити на Київ. Ми сказали «ні». Це наше місто. Це наше життя. Тут живуть наші родини й наші діти…

І ми наше місто відстояли. Рашисти так і не змогли захопити Ірпеня. Я вдячний всім першим добровольцям, які стали на захист рідного міста і всього Приірпіння. Ви в моєму серці. Я гордий тим, що воював за своє місто. Вважаю, що саме битва за Ірпінь стала вирішальною. Саме тут, в Ірпені й Приірпінні, пишеться новітня історія світу. Вона вже написалась, тільки світ іще цього не відчув.

P. S.

29 березня ми практично звільнили Ірпінь. Місто розміновували й зачищали від рашистів. На той час мене перевели керувати відділенням «караул» у штабі нашого добровольчого формування на Біличах. Ні, звичайно, я ходив на всі блокпости: Жираф, Каравангала, Романівка. І був там не один раз. Але після останнього бою на Каравангалі стали даватися взнаки мої контузії й довелось бути в тилу і займатися службою безпеки в штабі. Кілька разів просив Олександра Мар­кушина залучати мене до зачищення Ірпеня, але він завжди казав, що я потрібний у штабі, і з зачищенням упораються молодші тероборонці. 29 бе­резня я поїхав в Ірпінь — подивитися, що з моєю квартирою. Квартира ціленька, тільки вибиті шиб­ки, розтрощений балкон і багатенько осколків побило меблі в великій кімнаті. Меблі купимо, головне, що квартира не згоріла і не зруйнована.

Десь по обіді вийшов до пам’ятника Тарасові Шевченку. Людей ще не було. Я постояв біля Шев­ченка, подивився на місто і подумки подякував місту за незламність і переможний спротив ра­шистам. Ірпінь був, є і буде. Зробив невеличкий переможний репортаж із центру міста. Я був щасливий, що можу зробити переможний письменницький літопис зі звільненого Ірпеня.

Того ж дня до мене підійшла жінка і розповіла цікавезну історію. В неї на постої жили рашисти. Багато пили, й коли напивалися, завжди їздили вночі по Бучі, голосно кричали і стріляли по хатах. Удень намагалися не виходити на вулицю. Вона спитала: чому не йдете захоплювати Ірпінь? Чому своє геройство показуєте п’яними вночі? Вони відповіли, що в Ірпені (на Жирафі) стоїть НАТОвський спецназ і вони чекають підкріплення для продовження наступу. Жінка каже: я стала сміятись і відповідаю їм, мовляв, на Жирафі стоять звичайні тероборонці — ірпінці, бучанці, кияни — і б’ють вас, загарбників, по повній програмі. Вони мені не повірили, й до мене підійшов їхній офіцер і сказав, що якщо я буду займатись агітацією, то він мене застрелить. Звичайно, я замовкла, але пиху з них збила.

— «Письменнику», напиши про це. Ми всі боронили свою землю. Боронили так, як нам вистачало сил. Добре?

— Добре. Звичайно, напишу, і Вам дякую за Честь і Гідність.

Ось і написав про це… Далі буде.

24 лютого 2022 року, ірпінський Будинок

письменника — 29 березня 2022 року, Ірпінь

Сергій МАРТИНЮК. Письменницький літопис