Квітка на бруствері життя.
БєТєєР запиленою квіткою поплив далі по дорозі і зник за поворотом. Я обдивився навкруги і потупцював до дикої грушки. Вона добряче була посічена осколками, але стовбур був цілий і виглядав міцною фортецею. Саме тут я зроблю свій основний спостережний пункт. Звичайно, що буде декілька позицій, але під корінням грушки буде нора – укриття. В думках порадів за себе і пристойну позицію для бою. Мабуть, ви ніколи не здогадаєтесь, скільки за життя можна вполювати москалів. Багато, особливо якщо ти цього полювання хочеш. З добру сотню цих чудовиськ, які приперлися на мою землю окупантами мене завоювати, вже впольовано і це ще не кінець. У тебе є декілька секунд. За цей короткий час необхідно все розрахувати: боковий вітер, відстань до цілі, траєкторію польоту кулі і постріл. Постріл який радісно сповіщає, що черговий окупант закінчив свій визвольний похід “на Україну” і “вантажем 200 відправляється на концерт до Кобзона”. Ну ми не кликали, а ви приперлися непрохані до нас. Жалюгідні, тупі, злі істоти без розуму. Куди приперлися? В Україну? І без нервів, після вдалого полювання ти радієш, що і твоя маленька часточка є у зведенні Генерального штабу України: “минулої доби ліквідовано ще 1000 окупантів”. Тому я завжди підбадьорував друзів цитатою: “Навіть не думайте падати духом. Падають оркі – окупанти і курс рускава рубля. А ми безсмертні. Слава Україні!”.
Я швидко впорядкував позицію (не забув за запасну позицію), намітив сектори стрільби, позначив оріентири, приготував зброю. Снайпер надважлива особа у ієрархії війська. Він головний у винищенні москальні. Якесь не підходяще слово “винищувач”. Скоріше тут підходить “чистильник” або “санітар”. Саме так, бо снайпер чистить москвинське сміття яке приперлося в Україну когось звільняти. Сиділи б вдома, пили свій бояришник, чухали ногу балабайкою і були б живі. А так треба чистити і відстрілювати заблукавших “асвабадітелєй”. У мене і позивний “санітар”. А що? Гарний позивний, бо саме санітар заспокоює хворих. А я, як санітар, причащаю кулею і ховаю. За одне боюсь, щоб на всіх “асвабадітелей” землі вистачило для могил.
Ожила рація.
— Лелека слухаю. – відповідаю. Лелека це ж і є санітар рідної землі.
— Наші вийшли в рейд, в разі потреби прикрий вогнем. – командир коротко і до діла.
— Плюс. – відповідаю. Я так хотів помилуватися картиною призахідного сонця, ан ніт. Нічого, виженемо оркотню на болота і буде час насолоджуватися нашою природою. А зараз лежачи я вбирав у себе тепло землі. Своєї землі, такої теплої, як долоня матері…
Вже вночі поставив міни. Я їх знайшов випадково, були притрушені пилом і замасковані гиляками. Дві протитанкові ТМ-62 і п’ять протипіхотних ПМН. Старенькі, ще радянського виробництва та поки це все, що маю. Ставив мінні загороджування і добрим словом згадував нашого інструктора по мінній безпеці. Добряче він нас ганяв на заняттях, аж бач і згодилося. Протитанкові поставив просто на землю і замаскував хворостінням і травою. Протипіхотні поставив на стежках і теж замаскував. Погано, що немаю сигнальних мін. Були б, тоді можна і поспати одним оком.
Вже глибокої ночі, на позиції біля грушки, нарешті зняв черевики і ополоснув прохолодною водою ноги. Яка ж це насолода, З добрих півгодини босі ноги набиралися сили від теплої рідної землі. Набирайтеся і дихайте звитягою рідного степу, нам ще гопака танцювати на руїнах кремля…
*************
Cутінки накотилися смугастими тінями. Лелеко любив сутінки. Любив помріяти в сутінках і в той же час, після роботи, посидіти зі стаканчиком прохолодного домашнього вина. Особливо у своєму садочку, в альтанці, овитій виноградною лозою. Літом це було особливо приємно, не виходячи з альтанки куштувати стиглі грона винограда…
Почувся довгий і протяжний свист. Отакої. Цеж свистить міна. Згадав байку, що якщо свистить – не до тебе, якщо шипить – по тобі. Я перебіг на позицію і почав у бінокль розглядати степ, який буйно розкинувся перед ним. Міна бахнула перед його позицією приблизно за 150-200 метрів. Недоліт чи пристрілка? А яка до бісу різниця? Він один на позиції відділення і роботи у нього за десятьох. До бою Лелека, пора танцювати Герць.
Викотилось із-за ярочка три броньованних машини болотяних. Когось переслідують і ведуть вогонь з кулеметів. Видно наша група відходить. Далеченько, метрів з п’ятсот, але болотяні сидять на броні і регочуть, тому варто спробувати. Я знав, що дальність прямого пострілу у моєму “коромислі” 430 метрів по грудній фігурі. Тому сміливо вогонь і відправляємо орків на концерт до кобзона. Через хвилину броня зупинилася і почала поливати вогнем навкруги себе, піхота поховалася в машини. Шкода, що далеченько і гранатометом можу не дістати до БТРів.
— Ось і добре. Треба три насічки зробити на прикладі. – в голос сказав і зробив ще один постріл. Бронетранспортер застиг на місті, механік водій “всьо” приїхав. А чого б це треба було висовуватися із люка, ось і отримав подаруночек від Лелеченьки. На куражі я зробив таки постріл з гранатомету і … пішов витанцьовувать гопака. Броня гарненько задиміла чорним димом. Через декілька хвилин ще одна броня підірвалась на міні і я радісно заспівав “червону калину”.
Ожила рація.
— Лелека слухаю.
— Наші повернулися, всі живі і дякують тобі за допомогу вогником. П@дари активізувалися, чекай гостей вночі. Готовий?
— Готовий і зустріну п@дарів.
— Плюс. Наші підтримають вогнем. – закінчив командир.
Вже не слухав, великими стрибками стрибав до грушки – берегині, в нору. Почався шалений обстріл. Москалі, щоб вас підняло і гепнуло і пір’я в роті виросло. Я таки отримав невеличкий осколок в ліве плече. Осколок пройшов по дотичній траєкторії, кістка ціла, але крові багато. В думках порадів, що поранене ліве плече, а не праве. Цілитись зможу і вбивати рашистів маю можливість. Мій ангел – охоронець мене пристойно охороняє. Шкода тільки, що рацію розбило.
А вона мені і не потрібна. Маю наказ тримати рашистів і не пустити їх далі.
***************
Під ранок почався обстріл. Насправді це був не обстріл, скоріше вогневий вал. Від вибухів грудки землі не встигали падати на землю, як лунали знову і знову нові вибухи. Лелеко звик до такого пекучого пекла і почувався спокійним. Вирви від снарядів він буде використовувати як позиції для ведення вогню по болотяним ушльопкам. Обстріл почав стихати. Чистильник жадібно напився води і глянув на годиник. Ого, тільки пів на шосту ранку, а вже так гаряче розпочинається день. А який сьогодні день? Яка різниця який? До дідька цю меланхолію смутку. До зброї. До бою. Перемістився на позицію з кулеметом. Все ціленьке, тільки засипане пилом. Попереді почулася стрілкотня автоматів. Це добре. Бій він дасть, страху немає, він зневажає рашистів, ненавидить лютою ненавистю.
Із-за горбовини розгорнувшись цепом, русня посунула на мою позицію. Якась нескінчена вервечка покидьків. Дивина, без броні, без артилерійської підготовки просто сунуть на мене. Чи не розвідка боєм? Не криються і щось кричать. Не чую, що саме галасують, далеченько до них. Маю декілька хвилин приготуватися до бою. Зброя у мене добра.
— Лелеко спробуй свою снайперку. Тільки не поспішай. – вголос кажу собі. Прицілився і зробив постріл. Один із рашистських солдатів упав, решта залягла.
Рашисти лежали з півгодини, очевидно, радились. За цей час по мені прилетіло добра сотня мін і снарядів. Потім кілька рашистів підвелося. За ними повставали й інші. З задоволенням відмітив, що той, по якому стріляв не піднявся. Цікаво, чи є в кишенях у мертвого орка насіння? На наступну весну проросте, хоч якась польза буде від руснявого для нашої України.
— Молодець Лелечка. Гарний постріл зробив. – говорю сам собі. Це не про те, що у мене “кукуха” з’їхала. Я хотів чути свій голос, бо поки я його чую, доти я живий. Не чекаючи, коли вони знову кинуться в атаку, зробив декілька черг з покемона. Знову “асвабадітелі” попадали мордами в землю. Все зараз будуть міни і снаряди “пахати” мою позицію. Треба переміщуватися на інший край опорника, під грушку. Закинув снайперку за спину, покемон в руки і повзком повзу і одним оком спостерігаю за ордою. Лежать тварюки, але з’явився танчик і фугачить прямою наводкою. Я приріс до землі, але укриття погане тому повзу далі. На позиції біля грушки є гранатомет і можна спробувати його підбити.
Стомлений, але рухаюсь. Розрив зовсім поруч. Засипало мене грудками і землею, але снайперка за спиною і покемон тримаю.
— Тримайся козаче. Гей москальня йдіть під три чорти… — кричу на все горло і не чую себе. Добряче мене гепнуло. Відчуваю як тоненьким струмочком потекла кров із вух. – Не здавайся Лелеко, бо згинеш. Вперед.
Ще раз бабахнуло, але трохи подалі. Все, я біля грушки, жадібно п’ю воду. Ладнаю гранатомет, стріляти не поспішаю. Далеченько до танчика, можу схибити. Рашисти повставали і знову цепом пішли у наступ. Ні, не стріляю. Спочатку танчик, а цих дістану кулеметом. Мовчки плазую на руках вперед назустріч танчику. Треба вірний постріл. Все далі небезпечно повзти, я стаю на одне коліно, прикладаю РПГешку і роблю постріл. Потужний вибух і клуби диму піднімаються вгору.
— До бою Лелеко. Вогонь по йобаній русні. – я випускаю декілька коротких і одну довгу чергу. Довгими стрибками перебігаю на іншу позицію, продовжую кричати і віддавати команди. Серед орків є ті, які розуміють українську мову. Вони вже вивчили українську мову ці уєбани москвинськи.
— Вогонь чергами. Взвод вогонь довгими чергами. – кричу і стріляю. Голос чую і це добре
Орки порозумнішали і почали задкувати. Почули, що тут цілий взвод тримає оборону. Я приготував дві лімонки, висмикнув запобіжне кільце і по черзі закинув в бік рашистів. Вибух за вибухом і раптово настала тиша. Тиша аж звенить.
Перемістився на іншу позицію і побачив рашистів які вже були далеко. Я все одно зробив декілька черг з кулемета навздогін і голосно закричав:
— Взвод вперед в атаку. Короткими чергами вогонь. Бий йобану русню.
Тиша яку почали розривати вибухи снарядів і мін. Але я вас оркотня переграв і повбивав.
*****************
Він другий день займав позицію біля підбитого рашистського танку. Мав вдосталь набоїв, перетягнув “покемон”, гранатомет. Правда до РПГєшки залишилося два постріла, але це також сила. Сам танчик від підбив ще два чи три дні тому. Лелека погано орієнтувався який сьогодні день? Скільки він вже тримає позицію? Два дні, тиждень, може більше, головне, що тримає і живий. Як навчав колись в дитинстві дідусь – Якщо не можеш бити руками, бий ногами. Якщо не можеш бити руками і ногами, бий головою. Якщо не можеш бити руками, ногами, головою, кусай зубами, але не здавайся. Українці не здаються, а тим паче Лелеки.
Танчик викотився на нього якось збоку і йшов швидким ходом на край його попередньої позиції. На тому краю хвилин з десять тому він вів вогонь по піхоті і з РПГ-7в спалив рашистську броню. БТР-80, хоч і старенький, але все ж броня. Він не став дострілювати піхоту, а швидко перемістився на дальний кут свого опорного пункту. І в цей самий момент викотився танчик з якогось виярка. Старий “Урал” став якраз під постріл з гранатомета, з членів екіпажу вижив тільки один. Цьому рашисту пострілом з СГД допоміг купити квиток на концерт до кобзона. Так у нього з’явилась зайва зброя і купа набоїв. Вночі він порозносив її по всій лінії свого опорника. Мертвих болотяних орків прилаштував на бруствера окопів, в руки рашистів повтикав автомати, так, щоб орки зі свого направлення бачили начебто Українських озброєних вояків. Артилерійські обстріли посилились і на годину прилітало з добрих 250-300 снарядів і мін. Але він з часом сутінків знову розставляв мертвих орків по брустверу, підпирав тіла кілками, вкладав зброю до рук, ладнував окопи. Сам обладнав собі позицію під танчиком, інколи переповзав до спаленої вісімдесятки і вів прицільний вогонь по балалаешним. Вночі інколи допомагав місяць. Зійшов місяць і видно все навкруги, навіть тепловізора не треба. Все було добре, тільки забув коли спав і їв. Вдосвіта переборюючи себе, збираючи рештки сил я заступав на позицію. Повзком обповзав свій опорник, поправляв мертвих орків, давав декілька черг з автоматів в направлення позицій русні і голосно кричав “Ласкаво запрошую до пекла.” Коли вже сон був непоборний, діставав ніж і розрізав долоню руки, кров рясно капала на землю, але і сонливість проходила. Рана боліла цілу добу, кривила, і додавала сил, не давала піймати сон на ходу. Завжди в бойовому тонусі тримала. Та все одно інколи жалкував, що не було у мене солі. Самий дієвий спосіб не заснути, це свіжу рану посипати сіллю. Біль нестерпний і сон обходить стороною.
**************
Ледь – ледь прийшов до тями, повільно відкрив очі. Перше, що побачив грушку. Вона ніби слухала – стояла і чекала коли він, тобто я отямиться.
— Чого ти розлігся? Ну гепнуло біля тебе 152 мм снарядом і що? Живий. Вставай і берися до роботи. Ти ж снайпер і мусиш стріляти.
Лелеко сів навпочіпки і озирнувся навкруги.
— Чого це стара груша роз’єрепенилася? Знаю, що треба робити. – він, тобто я сердито відповів старій грушці. А дійсно чого він, тобто я розлігся, не перший раз його накриває важка арта. Ну й добре, зараз він слухає степ. Уважно слухає і вбирає в себе всі звуки, шелест степового вітру. Слухай козаче, наш степ живий і дихає волею.
Його підняла якась невидима сила і він дійшов таки до своєї позиції. Все розбито вибухами, вирва на місті нори. Дивувався, що живий залишився. Якась фантастика.
Перевів погляд і побачив квітку на бруствері життя. Запилений БєТєєР стояв біля розбитого бруствера. Все пора звалювати з цієї позиції. Він, тобто я нарешті зітхнув спокійно. Обірваний, смертельно стомлений і голодний, Лелека набрав повні груди повітря й протяжно, зі свистом віддихнув. Пішов до своїх повільно і ще присідаючи від уявного свисту удаваних мін. Назустріч біжить командир, підхоплює його, стискає в обіймах і щось говорить. Лелеко не чує тільки бачить губи, які двигаються в такт слів. Зупинився і показав пальцем на вуха “не чую”. Командир голосно:
— Молодець Лелечко. 14 днів тримав позицію. Чо-тир-над-цять. – і що сили хлопає мене по плечу.
— Дякую, тільки що я таке зробив? Я боронив свою Україну! – Лелеко з сяючим обличчям заліз на броню. Не заліз, а видерся на одних нервах. Чого б це побратими мають бачити, що я виснажений?
БєТєєР запиленою квіткою рушив у бік основної бази. Самі гарнючі квіти на війні це запилені БєТєєРи які доставляють втомлених вояків на район відпочинку.
А рашисти хай конають у муках. Клята орчатня чухай ногу балабайкою і вали в оркостан!
червень 2023 року.
Постскриптум: 25 листопада 2025 року. Чорний день в Ірпінській громаді. Хоронили трьох молодих хлопців:
Олексій Яценко – 20 років.
Руслан Філіпенко – 21 рік.
Артур Баранець – 22 роки.
2 березня 2022 року потрапили в полон, 7 березня їх закатували, вбили, спалили на території Гостомельського летовища.
Після звільнення Приірпіння тіла знайшли та поховали як невідомі. Ідентифікувати загиблих вдалося лише нещодавно.
Московити – падлюче плем’я, виродки болотяні, нелюди, вбивці, помилка природи, потвори.
Важке поховання. Багато народу, сум, сльози. Весь цей час рідні вірили, що живі, розшукували, можливо полон.
Після поховання до мене підійшов Петро Король і розказав, як вони знайшли обгорілі кістки. Як люди які працювали з ним не хотіли забирати їх, бо вважали, що вони москальські. Один звернув увагу, що кістки обмотані колючим дротом, своїх вони точно не будуть обмотувати колючим дротом. Зібрали кістки і поховали, зразки віддали на ДНК – експертизу. Вона встановила хлопців. Як же треба боятися молодих Українців, щоб перед вбивством обмотувати колючим дротом? Цей гидотний народ – московити, боялися їх навіть мертвих, бо спалювали обмотаних колючим дротом.
Наша молодь, майбутня еліта України, красені, воїни – вічна пам’ять і слава Героям! Проклинаю русню до сьомого коліна! Самоварні виродки.
Постскриптумний штришок:
“Я бачив росію впритул, і я впевнений у тому, що немає нічого більш огидного, більш ницого і більш не схожого на Україну, ніж росія. Іноді мені здається, що ті, хто не бачив росію так близько, як я, не зовсім добре розуміють, з чим ми боремося і як важливо не програти. Якщо і є в сатани якась резиденція на землі, то вона саме там, у росії”.
Це Володимир Миколаєнко, екс-мер Херсону. Він знає про що говорить. Провів у полоні три роки. Не пішов на співпрацю. Не зрадив себе. Не зрадив Україну.
І наостанок:
«Позбувайтесь комплексу меншовартості й залежності від чогось московського, кацапського, російського. Знищуйте в собі всю залежність від російського – радянського менталітету. Поставте величезний паркан від усього російського. В голові має бути уявна огорожа від усього московського: «язик», кіно, театр, книги, родичі з московських боліт. Усе викидайте на смітник. Якщо цього не зробимо зараз, не навчимо цьому дітей, то наші діти та онуки будуть воювати з москалями-«русскими». Пам’ятаймо про це!»
Чистимо зброю і не панікуємо! За Україну треба вбивати, а не гинути.
«Русский мир» закінчується там, де він отримує по зубах… До діла, до зброї, до змагання за власну Гідність.
Будуймо Україну в собі і навколо себе для прийдешніх поколінь!
