Не вір московитам, або повернімо їм їхню московію
Колись нам казали в школі, що ми останнє покоління, яке вживу бачить справжніх учасників війни. І не просто війни, а Великої Вітчизняної Війни! З кожним роком ветеранів ставало все менше, нагород більше, а подвигів ставало ще більше. Художні фільми і книги, театральні вистави і молодіжні перформанси виходили у величезній кількості. Ми жили (і Україна також цим жила!) від Дня Перемоги до Дня Перемоги. І все більше і більше вигадувалось подвигів і героїзму.
Масово ставилися пам’ятники “воїнам – визволителям” Червоної армії і вождям комуністичного режиму. Особливо в цій “масовості” лідирувала Україна. Урочисто відкривалися нові постаменти і обов’язково проголошувалося – “ми з вами брати”, “Україна і росія – брати навік” і інша хреновина. У цих промовах бракувало одного – щирості! Московія боялася втратити Україну, тому прив’язувала нас цією начебто “спільною історією”, “общєй пабєдой”.
Багато моїх літних родичів не ходили на святкування Дня Перемоги. Якщо не було можливості не іти, робили це неохоче. Не бажали виступати перед школярами. Спитайте чому? Вони знали ціну перемоги справжню, без пропагандистських наративів. А як вони проклинали сталінів, жукових, москалів. Одного разу спитав дядька – Чому так ненавидите москалів, сталіна? Відповідь вразила – вони свідомо знищували саме Українців. Нас набрали з Балтського району, декілька сотень людей, дали одну гвинтівку на двох і на всіх пару гранат. На наступний день погнали у наступ. Нас косять з кулеметів німці, а позаду стоять начебто “свої” з кулеметами. Будеш відступати, застрелять оці “начебто свої”. З першого бою нас, “молодого поповнення” залишилося в живих менше половини. Що я маю розповідати? Як нас знищували?
24 лютого 2022 року. Офіційне вторгнення в Україну і початок «денацифікації». Нам давали три дні і Україна мала зникнути з політичної карти світу. 23 лютого всі військовослужбовці з армії окупанта написали заяви на ім’я своїх безпосередніх командирів, що вони готові до виконання бойових задач. Вони офіційно підтверджували, що готові вбивати, грабувати, ґвалтувати.
Тільки мужність перших добровольців Ірпеня не дозволила москалям захопити столицю за три дні. Відірпінили русню ірпінці! Добре, що знайшлися нащадки козаків які діяли за козацьким принципом: “Ворога де знайдеш, там бий!” Друзі, перші і незламні – Ви в моєму серці!
Що в сьогоденні і чому воно важливе? Як було раніше не буде. Жити як малорос більше не вийде. Сидіти однією дупою на двох стільцях більше не вийде. Або ставайте Українцями, або “чемодан, вокзал, москва”. Не хочеш вчити Українську мову – чухай ногу на кордоні і вали звідси. Мені часто задають питання: Чому росіяни нас ненавидять все більше і більше? Відповідаю – вони ненавиділи нас завжди і це не пішло в останні десятиліття. Так було завжди. І так буде завжди, якщо почнемо шукати “хароших русских”, думати “що це тільки путін винен”, “шукати шляхи примирення”. Нарешті Ми маємо стати Ми! Нам є чим пишатися і з кого брати приклад. Не принижуємося перед ворогом! За Україну треба вбивати, а не гинути!
Після початку війни багато з нас мали надію, що росіяни масово вийдуть на вулиці та скандуватимуть: “Ні війні!”. Бо саме так вчинили би ми. Бо саме так вчинили б жителі будь-якої більш-менш цивілізованої країни.
Але щоб розуміти холопську психологію росіян, треба усвідомити те, що на 24 лютого для більшості рузкіх ми були “младшими братьями и сестрами, которым нужно помочь”, “освободить” от кучки “нацист0в”, які ведуть нас в объятія аморального Запада.
Тепер, якщо уважно вивчити наративи пропагандистських ЗМІ та коментарії самих росіян, ситуація кардинально змінилась.
Якщо раніше глубінний народ росії взагалі плювати хотів на масову з@гибелb українців від воєнних дій, то зараз чітко прослідковується тотальна нен@висть до України.
Тваринна зл0ба. Справжня, безкомпромісна. І з кожним днем ця злоба та ненависть лише зростає і буде зростати..
Вони ненавидять і пр0клинаютb нас з багатьох причин.
За те що ми виявились не одним народом. За те, що зустріли танки не хлібом-сіллю, а “Стугнами”, NLAW і “Джавелінами”. За “Рускій воєнний корабель, іди на **й!”. За те, що не здались. Не здаємося і не здамося. За світову ізоляцію росії. За падіння рівня життя росіян. За їхній страх перед майбутнім. За бережно зариті в землю українські стяги в окупованому Херсоні. За зірвані та спалені триколори на деокупованих територіях. За голоси жителів: “Слава Україні!” при в’їзді ЗСУ у чергове звільнене поселення. За відверті насмішки про “втарую армію міра”, за наші меми про єнота і пральні машини. За крах міфу про свєрхдєржаву і непереможну російську армію.
За постійні удари від ЗСУ на полі бою та забіги рускіх вояк на марафонські дистанції. За неможливість зломити нашу волю та надзвичайну мотивацію наших воїнів. За десятки тисяч похоронок і гробів. За могилізацію.
Зверніть увагу на численні плачі від дружин та доньок мобілізованих. Вони не закликають припинити це криваве побоїще, не проклинають путіна, вони жаліються лише на те, що їхніх чоловіків погано годують, погано навчають, погано озброюють, щоб в6ивати українців.
Міняймося. Можна говорити дивовижні речі, але починати треба з себе. З себе треба витіснити все малоросійське і азійське. Нам треба московитам повернути московію. За смерті та каліцтва українських братів і сестер, за сльози українських жінок, за біль українських дітей, за спалені українські міста і села, за сплюндровану українську землю, за все те горе, яке століттями несе віковічний ворог. Якщо в сьогоденні не поставимо великої огорожі від всього московського: музика, “язик”, культура, мистецтво, фільми, література, спілкування… Буде біда і через двадцять років наші діти і онуки будуть знову воювати з московитами. Не маємо права допустити, щоб наші діти воювали.
Цей вірш написав в кінці лютого 2022 року в Ірпінському Будинку письменника.
Не вір московитам.
Зрадять і ніж в спину
Встромлять.
Моя Україно!
Будуй – муруй світ
у якому немає московита.
Не дай себе ошукати знову!
Сергій МАРТИНЮК, “Письменник”,
2 грудня 2022 року
