Шосте березня 2022 року. Я сидів в дерев’яній бесідці на Ірпінському Водоканалі з чашкою кави в одній руці і з сигарою в іншій руці. Насолоджувався свистом ворожих мін і снарядів, і не мав бажання їм кланятися. Втомився падати на землю прикриваючи голову руками, щоб уберегтися від вибухової хвилі і осколків. Хрін вам москаленята смердючі, а не Мартинюк. Від мертвого хутіна вуха, а не Україна. Міна свистить і вибухає, а я встигаю зробити ковток кави і одну велику затяжкою сигарою. Каву не пив цілу вічність. Каву ми заварили самі, а сигару мені приніс Сергій Орел. Я сів у бесідку і діставши записник почав робити записи за минулий день війни. Сергій підійшов і просто протягнув сигару:
– Письменнику, підійде до кави? – і протягує сигару, а очі посміхаються.
– Підійде Сергію, звичайно підійде. – Звідки такий дефіцит?
– Знайшов на підвіконні в гаражі. – сідає поруч зі мною, також з чашкою кави в руці.
– Давай проведемо цей ритуальний процес споживання кави. Будемо вважати, що наразі у нас в Ірпіні прекрасний ранок і ми потребуємо ранкову дозу кофеїну. Ми нікуди не поспішаємо, у нас вихідний і ми з тобою обговорюємо сюжет книги про нашу перемогу над орками, – урочисто до нього.
– Давайте. Але з однією умовою, що всі москалі виздихали як колорадські жуки на городі. – ми разом засміялися і не почули свисту міни, яка розірвалася від нас близько-близенько. Осколки гучно закалатали по стінам і даху будівель.
– Приймається про москалів. А вчора ми приїхали з москви, де станцювали гопака на руїнах кремля, –знову протяжний свист міни, але ми не “кланяємося” і не реагуємо. І знову гучно осколки посипають землю поруч з нами.
Рівно добу, тобто вчора, ми дали бій на “Ластівці” і лісом відійшли на Водоканал. Йшли по лісі і нас постійно переслідували вибухи мін, які розривались від нас в 200 метрах попереду і трохи збоку. Інколи міна розривалась зовсім близько від нас, за 60-70 метрів, тоді ми з розбігу вгризалися в землю і прикриваючи голову руками, завмирали. Пересувний міномет вправно виконував свою роботу. І що ще діставало? Це постійний гул квадрокоптера над головами. Тоді ми вкутувалися в землю під деревами і не ворушилися. Якщо цей корегувальник помічав хоч якісь рух, тут же прилітало по декілька мін на голову. Дійшовши до ЖК “Центральний”, ми лежали під деревами зо тридцять хвилин. Намагалися позбутися цього літаючого корегувальника. Потім вислали розвідку і наша розвідка повернулася вже з нашими добровольцями, які провели нас на наш блок – пост біля Ірпінського Водоканалу. Так ми вийшли, без втрат, на групу Сармата. Легке поранення від осколка міни не рахувалося пораненням. Вже підбігаючи до опорного пункту побачили два спаленних рашистських танки. Серце заспівало від радості. Рахунок втрат і перетворення орків на гній зростає. А спочатку, як гарно співали “Возьмем Киев за три дня”, “Ахмат сила”, “Нет такой страны как Украина” і везли з собою парадну форму для параду по Хрещатику. І що? І де? Обісралися! Вільних духом неможливо перемогти.
Блок-пост (ВОП чи опорник), як багато в цьому слові. Забігши за горбок Сарматівського опорника, ми попадали на землю, відчуваючи себе як свої серед своїх. Хвилин з десять я лежав не поворухнувшись і слухав тишу, відчував смак дерев, гладив землю. На душі затишно і головне спокійно. Вже на Водоканалі заварили каву і перегрупували наші сили. Каву заварювали в червоному пожежному відрі і туди ж засипали заварну каву. Боженьки, яка ж ця кава вийшла смачнюща. З нами на Водоканалі в одноповерховому будиночку був штаб 72-ї бригади, а через дорогу в кафе базувалась 80-ка, а зліва опорник наших Сарматівців. Правда ЗСУшників було по одному підсиленому взводу, але ж були нарешті. Нашої кави вистачило на всіх і навіть залишилася. Ось, що значить велике пожежне відерце.
На наступний день ми знову даємо бій. На території Водоканалу з боку блок-поста Сармата чути гуркіт танків, лунає постріл з “Джавеліна” і через секунду лунає радісний крик – вигук “Є ще один” і “Слава Україні”. З боку Стоянки по полю підійшли кацапські БТРи, почали вести вогонь по нашим позиціям. Ось тут запрацювали наші автомати. Як “бджілочки” “тук-тук-тук”. Звичайно задум рашистів був зрозумілий, зламати тильний паркан Водоканалу і вдарити з тилу по позиціях групи Сармата і ЗСУ. А не вийшло і не вийде, кацапня клята. Ми тут і готові за Україну вбивати. І 15 автоматів веселенько заговорили і підтвердили нашу рішучість. Москальня відповіла чергами з крупнокаліберних кулеметів. Ми розуміли, що орків не злякали вогонь з наших автоматів, але вони не знали скільки нас – це перше, по друге вони не знали, чи є у нас ПЗРК і гранатомети. Тому сиділи тихо. За цей час наші хлопці підірвали декілька їхніх бронемашин з гранатометів, а ми достріляли піхоту.
Потім була евакуація через річку і зруйнований міст, ночівля в лісі і блок-пост в Києві. І всю трасу від Ірпіня ми пройшли пішки. Моя друга контузія і моє спасіння бійцями добровольцями. Як зараз пам’ятаю, сильний вибух, мене підіймає в повітря і відкидає вбік метрів на вісім. Не втопився тому, що голова попала на корч очерета. Ми не втікали, ми не панікували, ми не ховалися, ми не жалілися – ми збиралися дати бій і гризти зубами клятих окупантів. Потім гуртожиток на Новобіличях і знову бої, виїзди, чергування. Але смак кави і аромат сигари під падаючими мінами відчуваю дотепер.
Ми москалів відірпінили так, що танки горіли, а піхота валялася мерцями по всіх вулицях нашого міста.
Не кажіть мені за слов’ян-братів…
Маску скинуто…
Війна…
Україна переможе!
Сергій МАРТИНЮК
