“Ми ще станцюємо гопака на руїнах кремля”, – Сергій Мартинюк, тероборонець з позивним “Письменник”
“Ми ще станцюємо гопака на руїнах кремля”, – Сергій Мартинюк, тероборонець з позивним “Письменник”
П’ятниця, 13 травня 2022 10:17 | Громадянське суспільство“Війну ми вже виграли. Ми ще просто цього не усвідомлюємо”, – Сергій Мартинюк
Сергій Мартинюк – відомий український письменник і громадський діяч. На початку війни вступив до лав захисників України, щоб зі зброєю в руках боронити свою Батьківщину.
– Пане Сергію! Розкажіть про ваше рішення записатися до війська і побут “письменника на війні”.
– Добрий день! Перше – щиро дякую за можливість надати свої думки широкому загалу найстарішій газеті письменників України (“Літературна Україна”, – Ред.).
Ще два роки тому ми разом з Сергієм Забавським створили Ірпінський добровольчий батальйон. Проводили вишколи по веденню бойових дій, тактичну підготовку, медичну практику. І наші вихованці першими зустрічали ворога в Ірпіні, Гостомелі, Бучі, Ворзелі, під Києвом. Достойні хлопці. Сергій Забавський, учасник АТО, вольова і смілива людина, навчав і передавав свій досвід вояка.
Ми знали, що буде війна. Війна – це було питання часу. Звичайно, ми не тільки навчали добровольців, а й виявляли перевдягнутих диверсантів, затримували їх і передавали правоохоронним структурам. А 24 лютого я зателефонував Дмитру Негреші, керуючому справами Ірпінської міської ради і приєднався до Ірпінського міського голови Олександра Маркушина і його команди в Ірпінському Будинку творчості. Перший штаб розташовувався саме в Будинку творчості. Прийшов із власною мисливською зброєю, бо не було справжньої зброї. Спочатку нас було 30 чоловік, потім сімдесят, і з кожним днем нас більшало. Через декілька днів отримав АК-74, потім у мене був АКСУ, потім знову АК. Один АК потрощило осколками міни. Бронежилети і шоломи з’явились пізніше і на чергування ми їздили без броніків. Але броніків ми не дуже потребували. Лють і ненависть, жага помсти і бажання знищувати і рвати на шмаття московитів вело нас в бій. Це був загальний месенж ставати до бою. Боронити свою родину, свій край і свою землю. Страху не було і смерті ми не боялись.
Дуже важко було в перші дні. Нас мало, зброї мало, ми майже не спали, чергування постійні, нерви на межі. Треба виставляти нові блок пости і контролювати річку, тримати в полі зору мости, бо можуть прорватися танки, спостерігати за дорогами і при цьому тримати зв’язок. На блокпостах один, два автомати на групу. Коктейлі молотова і, в кращому випадку, граната. А ми вистояли і перемогли рашистів. Саме Олександру Маркушин 25 лютого побачивши мене з мисливською зброєю сказав: “Ну, якщо письменник з мисливською зброєю з нами, тоді ми точно переможемо”. Відтоді у мене позивний “Письменник”.
І наостанок – про побут письменника на війні. Чистий записник і з десяток ручок – це все що взяв з собою. На сьогодні зписано десяток записників, безліч листочків, навіть є списана серветка і одна газета. Але головне те, що я свідок і учасник війни. Я це бачу, відчуваю, можу помацати, сам веду бій, відчуваю друзів-бійців, ми наступаємо і тримаємо оборону. Ми не відвертаємо облич і говоримо: “Доброго вечора. Ми з Ірпіня. Москалики ласкаво просимо до пекла.” І їжачимо їх по повній програмі.
– Битву за Київ воєнні історики вже порівняли із Битвою над Віслою (Дивом над Віслою). Розкажіть про те, що бачили очима самовидця.
– Відповідь розпочну з вірша Ліни Костенко: “А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це екслюзив. По ній пройшли всі катки історії. По ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.” Ці слова добре знали в Україні. Тепер знають у всьому світі, що Україна – це супер. Ми апріорі не могли програти битву за Київ. Ми не мали права програти. Бої йшли десь більші, десь меньше. Але ми встояли і Київ стоїть сьогодні.
7 березня ми вийшли на блок пост по генерала Наумова. Від Ірпеня до Києва – 7-8 км. Я побачив добровольців мого віку, без броніків, шоломів і дехто стояв з мисливською зброєю. Очі горять сміливістю і рішучістю. Їх перемогти неможливо. У мене є книга “Народжені перемагати, або краще померти стоячи ніж жити на колінах”. Ось саме це я бачив в очах добровольців Ірпеня 24-25 лютого. У Києві було те ж саме “Краще смерть ніж ганьба”. І наостанок. Ми давали бій 6 березня на Водоканалі в Ірпіні. Перед цим ми відступили з “Ластівки”. Ми прикривали тил роті ЗСУ і групі Сармата. Почався бій. Сарматовці в перші хвилини підбили два танки. А на нашу групу з боку Стоянки, по полю, зайшло три БТРи з піхотою. Ми відкрили вогонь з автоматів. Вони зупинилися і почали стріляти по нам з крупнокаліберної зброї. Вони злякались гранатометів, а у нас їх не було. Через півгодиного бою підтягнулись наші гранатометники і спалили ці БТРи. Піхоту накрила наша арта і частину добила піхота з нами. Трупи москалів поїли собаки. Ніхто не хотів збирати це сміття і тим паче хоронити. Так я на власні очі побачив це москвинське “русские своих не бросают”. Кидають і замість поранених грузять унітази, телевізори і тікають. Як приклад. Вони з Київщини не відступали, а тікали. Кидали амуніцію, зброю, техніку, перевдягались в цивільне і тікали. В Ірпені між Жирафом і Бучею біля залізниці ще й досі валяються кістки знищених денацифікаторів. Земля вам бетоном тварюки. На війні 14 року я зрозумів гарне правило: Спочатку стріляєш, а потім питаєш хто там? А після звільнення Ірпеня, Бучі взагалі багато хто вирішив: “Полонених не брати”. Не тому, що ми не вміємо воювати, або не знаємо законів війни. Вміємо і знаємо, але помститися цим нелюдям треба. Війна – це не парад на Червоній площі. Тут усе по дорослому. А з Українцями воювати не раджу, одразу біжіть за квитком на концерт кобзона. Боїв було багато, але їм (рашистам) до нас як до вояків дуже далеко. Вони трусливі, огидні, мстиві, дріб’язкові, крадії, п’яниці і мародери. На камеру – герой, у Тік-Тоці герой, а на війні – бздуни.
– Чи маєте якісь приватні прогнози щодо подальшого перебігу війни?
– На початку війни нам давали три-п’ять днів. Потім ми мали впасти і програти війну. Західний бізнес вже з пуйлом поділили Україну на шматки по веденю бізнесу і домовились про сфери впливу. Політики світу вже придумували сценарії, як висловити чергове “занепокоєння” і знову замиритися з москвою. Вони продумали все і вся. Знаєте як у преферансі – мізер без прикупу. Так ось. У них був і мізер, і прукупу не треба брати. Вони не врахували тільки одного. Нас Українців і те, що нас можна завоювати, але підкорити ніколи. Протягом віків нас били, а ми не бились, нас знищували, а ми не знищувались, нас морили голодом, а ми живемо в наших дітях і онуках. І цю нашу незламність, хоробрість, вміння воювати приписували “русским”.
Війну ми вже виграли. Тепер у бій вступають політики. Ось тут я боюсь. Чого, спитаєте? Наведу як приклад. 1939 -40 роки. Фінляндія розбила війська московитів і при цьому втратила 12% своєї землі. Карл Маннергейм звернувся до війська: “Солдати і офіцери, ви виграли війну, але вас зрадили політики”. Тому боюсь, щоб наші політики не наробили помилок. Тому повторюсь – війну ми вже виграли. Ми своєю незламністю змінили геополітичну мапу світу. Ми ще просто цього не усвідомлюємо. І про Ірпінь. Ми чудово розуміли, що якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому я вважаю, що саме битва за Ірпінь поклала початок світовим змінам. Саме Ірпінь давав приклад для інших підрозділів ТрО.
Я в Ірпінському Будинку творчості відповідав за безпеку в штабі нашого ТрО. Я бачив сміливі очі і гордовиті постаті людей, які приходили записуватися в добробат. У них не було страху і розгубленості. Було бажання нищити і вбивати окупантів. Бачив розпач, коли говорили, що немає зброї. Бачив надію в очах, коли бачили мене з мисливською зброєю і розуміли, що воювати можна з власною зброєю. Багато чого бачив і можу сказати всім своїм побратимам: Друзі, дякую за Честь і Гідність. Ви в моєму серці. Ви герої, які своєю кров’ю пишете новітній літопис України.
– Чи ляже ваш воєнний досвід в основу нових художніх і публіцистичних текстів. Чи маєте нові “книжкові ідеї”?
– Бузумовно, мій військовий досвід ляже в основу нових текстів і нових книг. Я вже працюю над деякими сюжетами. У мене майже готова збірка віршів до видання, тільки добавлю розділ про сучасну війну і Ірпінь. На диво я відкрив для себе багато талантів в Ірпінській ТрО. Михайло Лакей пише прекрасні вірші. Микола Марченко пише пристойні вірші. Ми з ними домовились про видання поезій їх як авторів. Коли мене питали, чому позивний “Письменник”, я відповідав, що я справжній письменник. Хлопці читали свої вірші і просили дати оцінку. Деякі хлопці звертались як до журналіста за порадою – як подати, скомпонувати тексти. Потім я читав уже надруковані тексти і виходило досить професійно. У мене є літературний проект “Напиши спогади”. Під цей проект хочу, щоб кожен підрозділ нашої тероборони написав про себе.
Що ще? Свою нову книгу “Пишаюсь, що я Українець або лелеки рідним гніздам не зраджують” в цьому році буду подавати на Шевченківську премію. Не можу не подати, бо давав слово вже покійному Івану Ющуку. І ще відкрию маленьку таємницю. Є задумка зняти художній фільм про Ірпінь і ірпіньчан під час оборони міста. Тобто планів багатюще, але спочатку – перемога над московитами.
– Що вас підтримує і мотивує під час воєнних дій?
– Моя родина. Моє перше диво світу – це моя Лада-Берегиня, моя дружина Марічка. Вона відмовлялась евакуюватися. На третій день записалась разом з молодшою дочкою в нашу ТрО. Коли ми відступили з Ірпеня, то поїхала на Одещину, в мою Балту до старшої дочки. До слова, на третій день війни мені зателефонував мій онук і попросив передати три автомати. Він з друзями буде захищати Балту. Йому тільки 13 років. Родина багато вартує в моєму житті. Є гарний козацький вислів: “Неважливо скільки перед тобою ворогів, важливо хто поруч з тобою”. Моя Лада завжди поруч зі мною. Я пишаюся тим, що колись вона обрала мене.
– Дуже знаково, що у своїх книгах ви вели обгрунтовану інтелектуальну боротьбу із людиноненависницькою ідеологією “русскаго міра”. А тепер ведете боротьбу збройно – як воїн. Якою має бути роль українських письменників та інтелектуалів під час війни?
– Цікаве питання: яка роль творчої еліти під час війни. Головне – не бути байдужим і не шукати виправдання, пояснення окупантам. Біда в нашому спільному домі. Війна. На нашу землю напав підступний ворог і хоче нас знищити. Хоче знищити нас як народ. Хоче знищити нашу культуру і стерти нашу пам’ять. Кожен має чинити опір. Хто не може чинити активний, збройний опір, робіть пасивний. У окупантів земля під ногами має горіти від страху. І головне – тне боятись. Правда за нами. Не я прийшов зі зброєю до рязані і норільська. Вони прийшли в Ірпінь, Бучу. Не є той Українцем який боїться загинути за Україну.
На моє переконання війна у нас триває 368 років. Вона розпочалась одразу після підписання або устної угоди про підписання Переяславської угоди. Більше трьох століть нас вбивають і мордують, висилають до сибірів і знищують голодом, асимілюють і руйнують. Тому той, хто вважає, що московія зміниться, є корисним ідіотом. Москва є всесвітне зло. Там де вона ступає – там смерть і голод, розруха і вбивства, свавілля і згвалтування. Цьому треба покласти край. А нам треба будувати нову націю із попілу старої. Націю з розумом переможців.
– У Києві триває масштабний процес демонтажу радянської спадщини і перейменування ключових урбаністичних інфраструктурних об’єктів. Чи маєте якісь думки і побажання із цього приводу? Як, наприклад, варто перейменувати метро Льва Толстого? Який монумент має стояти на місці радянського пам’ятника “дружбі народів”?
– З цією роботою по демонтажу ми запізнились на 30 років. Нам навязувалась колоніальна ідея. Голова наша Українська, а розум у неї вкладається чужий, москвинський. Нас роз’єднали з нами. Підірвали віру в себе. У на в Україні сила силенна достойних людей, яких попросту викреслили з пам’яті народу. Треба це міняти і треба робити культ Українця в світі. В нормальному розумінні слова “культ”. Як це роблять німці, американці, японці. Українці велика і могутня нація. По конкретній назві станції метро і що має бути на місці пам’ятника “дружби народів” не знаю. Для мене головне, що сам процес пішов і люди активно обговорюють нові назви. Для мене як для письменника головним пріоритетом є повернути людям віру в себе, в Україну. А на місті “дружби народів” поставив би пам’ятник Лелеці, а ще краще гніздо лелек. Два дорослих птаха і троє маленьких. Зробив би гарні сходи і оглядовий майданчик над гніздом. Лелека – тотемний птах України.
– І насамкінець. Поділіться своїми письменницьким і людським планами після нашої перемоги.
– Планів багатюще на літературній ниві. Та сьогодні моя Україна потребує солдата, воїна Мартинюка, а не письменника і журналіста. Тому пишаюсь, що я тероборонець і тримаю в руках зброю. Знаєте, у мене є такий вислів: коли маєш Україну в серці, то буде і караючий багнет зброї і золоте перо письменника. Та все це після перемоги над московитами. Ми ще станцюємо гопака на руїнах кремля.
Пам’ятаєте нашого Тараса Шевченка:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати
І будуть люди на землі.
Друзі, вірмо в себе. Віримо в Україну.
Слава нескореним! Слава Україні!
Спілкувався Анатолій Левицький
