Маю честь бути Українцем…
Так називається одна із книжок українського письменника Сергія Мартинюка, що вийшла друком у 2020 році.
Але сьогодні поговоримо про іншу його книгу. Вона побачила світ взимку минулого року, майже напередодні 24 лютого. У день, який назавжди змінив нас, наше життя, наші долі.
Так трапилося, що я стала одним із перших читачів цієї книжки. Адже редактор – це справді і перший читач, і перший рецензент, і перший поціновувач.
Робота над книгою просувалася дуже складно. Бувало, запекло сперечалися, але, як правило, доходили спільної думки і загальної істини. Як написав Сергій Мартинюк у «моєму» примірнику, «попсували ми один одному нерви, але воно того варто».
І ось книга «Пишаюсь, що я Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують»* перед вами, дорогий читачу.
(*Мартинюк Сергій. Пишаюсь, що я Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують. Київ: ТОВ «Видавничий дім «АртЕк», 2021. 408 с.)
Не побоюсь сказати, що багато слів книги сьогодні звучать майже пророче. Наприклад, чи не на перших її сторінках автор пише: «Війна з московітами розпочалася уже наступного дня після підписання так званої «Переяславської угоди», текст якої ніхто так донині і не бачив. Ця пекельна війна триває аж 367 років. Це війна не просто двох супротивників, а жорстока війна двох різних, діаметрально протилежних світоглядів, двох непримиренних цивілізацій. Війна двох різних культур, мов, моральних та духовних проявів буття земного. Це або воля, або смерть. Не маємо права програти».
Свою книгу Сергій Мартинюк присвятив світлій пам’яті Івана Пилиповича Ющука, відомого українського мовознавця і літературознавця, перекладача, громадського діяча, все життя якого було присвячено розвитку й становленню української мови та культури. Його заклик «пізнаймо себе, Українці» Сергій Мартинюк не втомлюється повторювати. Буквально вкарбовує у серце думку свого вчителя: українці, завжди залишайтесь самі собою. Ніколи не здавайтесь. Вірте в себе. Якщо ж доля завдасть удару, і ви впадете, обов’язково піднімайтесь та йдіть вперед. Доля шанує сміливих і достойних. Завжди пам’ятайте, що Українці – це нація переможців.
Мова книги проста й зрозуміла, як і її головна мета: «повернення самоповаги». Стиль викладу своєрідний, можна сказати «мартинюківський», як і деякі особливості правопису. Є й повтори, що лише ще чіткіше підкреслюють прагнення автора будь-що донести до читача свою думку.
Книга містить 12 розділів, однак є й авторські відступи на зразок: передостанній розділ, або про нас Українців, розділ останній, або Заключний штришок та постскриптуми, заключні штришки до постскриптумів тощо. У виданні багато цитат як сучасників, так і діячів науки та культури минулого, в тому числі й російських, переконливі факти із оригінальних документів, ґрунтовний статистичний матеріал, вагомі докази про давність української мови, розлогий список використаної літератури, а також спогади самого автора.
Спогади займають особливе місце. Радісні й щемливі, давні й незабутні, вони зігрівають і тривожать душу, змушують «замислитись та по-новому поглянути на, здавалося б, беззаперечні факти. А вони перевертають душу і стукають у серце попелом мільйонів Українців, замордованих, закатованих, але не знищених духовно». Це – генетична пам’ять нашого роду, нашої України, над якою гордо розправляє свої крила лелека. Тотемний птах, наш оберіг. Кажуть, що дім, на даху якого лелека вигодовує своїх пташенят, ніколи не спіткає лихо. Лелеки обирають пару лише раз і на все життя, завжди турбуються про власну родину та оберігають господарів оселі, де вони замешкали, не прощають образ, завжди повертаються до рідних гнізд і ніколи їм не зраджують. Може, тому й обрав Сергій Мартинюк своїм другим ім’ям таке – Світогор Лелеко.
Відчувається ніби постійна незрима присутність автора. Він немовби стоїть за спиною свого читача і уважно стежить за його реакцією: чи ти зрозумів, що я хотів сказати, чи переконав я тебе? Сказав, і тут же закликає: «Але йдемо далі…»
Вдалі епіграфи до розділів чітко окреслюють тему, що її хоче донести Сергій Мартинюк. Ось деякі з них: Європейська культура була завжди чужою московській душі (Ф. Достоєвський);Московіти вважають своїм злісним ворогом того, хто зніме з них маску (А. де Кюстін);У Московії піп – це символ ненажерливості, скупості, безсоромності, нечемності і догоджання (В. Белінський);Народ, який бродить Європою і шукає, що можна зруйнувати, знищити просто заради розваги (Ф. Достоєвський);Московія – це чудовисько, яким саме пекло побрезгувало (В. Розанов);Якби Московія крізь землю провалилась, то в світі нічого б не похитнулось (І. Тургенєв);Україна стане коли-небудь новою Елладою, і її вплив пошириться в усьому світі (І. Гердер).
А далі йде виклад, який підтверджує думку, скристалізовану в епіграфі. І ти раптом помічаєш, що уже не просто читаєш книгу, а розмовляєш з автором, полемізуєш, починаєш в думках сперечатися з ним, наводити свої аргументи.
А Сергій Мартинюк знову і знову тебе переконує: вір фактам, а не словам, не просто перегортай сторінки історії, а читай їх вдумливо, аналізуй кожне слово, звертайся до першоджерел.
«За всю історію “нібито братнього існування” політика Московії до українців лишилася незмінною. Це політика геноциду. Деспотія і агресивність, кров і сльози матерів, розстріли і табори, голодомори та обман, шантаж і крадійство. Вся історія Московії – це фальш і брехня, а спосіб життя – зміна масок для одурманювання тих, хто за формою не бачить незмінного, жахливого змісту. Московіти хотіли вчора, хочуть сьогодні, будуть хотіти завтра знищити наші історію, прадавню історію, мову, нашу пам’ять і український народ як націю».
«Ми житимемо на своїй землі, котру отримали у спадок від сонму поколінь наших звитяжних, але забутих нині пращурів! Ми повертаємося на наше історичне місце в центрі Європи. Повертаємося вільними і непереможними. Та пам’ятайте завжди: дурний той, хто толеруючи до Московії, запобігаючи перед її природнім хамством, сподівається, що вона зміниться. Московія – зло, бо де вона ступає, там – смерть».
«Нарешті фальшива парсуна “вічного братерства” скинута і світові відкрилася машкара “оскаженілого московського злочинства”», справжнє обличчя рашистів, яких наш Кобзар ще майже два століття тому назвав недолюдами й лицемірами, Господом проклятими.
Характеристики С. Мартинюка влучні та злі, безжальні й об’ємні, як кажуть, б’ють наповал. Приклади – переконливі, статистика вражає. Висновки точні і безкомпромісні. Зі сторінок книги на нас дивиться Ворог – хитрий, підступний, лицемірний, жорстокий.
Звичайно, у книзі є й певні недоліки, прогалини… Можливо, не всі коми стоять на місці, десь стилістично слід відшліфувати речення, подекуди зміст переобтяжено зайвими деталями… Але все це можна виправити в наступних виданнях, оскільки така книга просто приречена на успіх, вона буде жити багато років і завжди знайде свого читача.
А за вікном – щохвилинне, щосекундне підтвердження слів автора. Сотні днів героїчного спротиву. Вогонь і попіл, кров і сльози, смерть і надія… Але Українці – це нація нескорених, які за свою свободу готові покласти «душу й тіло» і доказати всьому світу, що вони – «славних прадідів великих правнуки…» достойні.
Мені майже нічого до цього додати. Хіба одне. Знайдіть час і прочитайте цю книгу. Читайте її, думайте, аналізуйте, робіть висновки. Адже це головне – зробити правильні висновки і підкріпити їх непохибними вчинками. І тоді збудуться пророчі слова Великого Українця, «і оживе добра слава, слава України».
Слава Україні!
Наталя Гриценко
6 серпня 2022 року
