Михайло Слабошпицький лицар елегантної Гідності або бути собою в тінях дзеркала.
Слово – це сінонім сили.
М. Слабошпицький
“Протирання дзеркала”
Попри всю жорстокість і нівелювання української особистості на зорі відновлення незалежності України, цей період закарбується в моїй пам’яті своєю здатністю до народження зірок першої величини. Саме такою зіркової легендою української літератури (і не тільки її) є Михайло Федотович Слабошпицький. На мою думку у нього власний стиль написання текстів – вишуканої публіцистики елегантного пера.
Він нагадував мені Сомерсета Моема, який умів надзвичайно цікаво викладати справді цікаві життєві історії.
“Поет із пекла” книга про Тодося Осьмачку 2003 року. Зачитувався і дивувався, як майстерно Слабошпицький описав не тільки людину Тодося Осьмачку, а в його образі майже всю Українську еміграцію того часу (Саме так, всю нашу еміграцію! Більшість так і не змогла влитися в те життя і це була трагедія для багатьох Українців). І мені дуже подобався стиль написання. Елегантний стиль сильного тексту. В книзі дійсно важко було розмежувати Осьмачку – легенду і Осьмачку – реальність. Під час Помаранчевого повстання бігав до видавництва “Ярославів Вал” на Ярославів Вал купувати книгу. Там же зустрів Слабошпицького (випадково) і щось говорив йому за літературу, слово і пам’ятаю, що дякував за “Поета із пекла”. Зустріч була швидкоплинна, запам’ятався фірмовий усміх і розумні очі Слабошпицького, мої слова “Я Мартинюк з Балти і дякую за поета…” Він поспішав, я також поспішав на Майдан, але вже на Майдані спитав себе: “Мартинюк, а чого ти не пишеш? Ти ж мріяв вчитися в Одеському Виші на журналіста?”. І саме після Помаранчевого повстання я почав писати. Наступна зустріч була вже цілеспрямована і було це після Повстання нескорених генів в 2013-14 років. Я прийшов до Національного музею літератури України на презентацію книги і я знав, що Михайло Слабошпицький буде там. “Мартинюк з Балти” – спитав даруючи мені усміх Михайло Слабошпицький. Я завмер від несподіванки (а цей Слабошпицький крутий дядько. Запам’ятав нашу першу зустріч і це повний крутяк) і приймаючи його “Мартинюк з Балти” відповів “Так. Дякую за поета” і ми щиро потиснули один одному руки. Я встиг розповісти, що прочитав майже все, що зміг дістати або купити і те, що я вже сам крутий письменник. Написав і видав “Здобули волю – здобудемо долю” (2007), “З Україною в серці” (2008), “Пишаюсь, що я Українець” (2010;2012), “Я Українець і маю розум Переможця” (2011;2013). Щось говорили і ще раз говорили. Щиро і просто. Про мову, слово, літературу, культуру, історію, чому я почав писати виключно Українською і чому це для мене принципово, про творчі плани, про Майдан і війну. Обмінялися номерами телефонів. Сказав мені, що задумав написати книгу життя про дзеркала. “Мартинюк з Балти дивиться в дзеркало?” У мене було враження, що ми знайомі цілу вічність. До слова на презентацію книги “Протирання дзеркала” запросив особисто в своєму стилі “Мартинюк з Балти приходь на презентацію моєї книги в музей літератури”. Я десь в той час був на сході, все покинув і летів на презентацію перекладними шляхами, машинами, на конях, але встиг і за півгодини вже був в музеї. Купив книгу і встиг навіть проглянути. У мене було цілих тридцять хвилин. Як колись написала Велика Ліна Костенко:
Було нам важко і було нам зле,
І західно, і східно,
Було безвихідно, Але
нам не було негідно.
І це, напевно, головне,
Якої ще фортуни?
Не відступитися, І не
покласти лжу на струни.
Сильна книга. І на мою думку “Протирання дзеркала” найсильніша книга з тетралогії.
Є люди, чий усміх розганяє хмари, а творчість залишає світлий слід у серці. Ці слова про Михайла Слабошпицького написав одразу після презентації книги “Протирання дзеркала” в 2017 році в Національному музеї літератури України. Він тоді мені виднівся людиною світла. Усмішка і веселі бісики в очах, мудра іронія і енергія почуттів, блиск живої думки і енергія сили. Сама книжка вразила елегантним стилем написання і для себе відмітив, що Михайло Слабошпицький винятково вимогливий до слова. Слово звучить, мов українська пісня… Тиха, щира, глибока – та, що народжується з любові до рідної землі й залишається у серці назавжди. У його книгах живе особлива місія – берегти українське слово, щоб воно не змовкало, щоб передавалося від серця до серця, від покоління до покоління.
І десь поміж рядками, звучала сама Україна – незламна, мужня, ніжна. Та, яку неможливо зламати, бо її сила – у слові, у любові, у людях.
“Я протираю і протираю дзеркало – й мені бачиться, те, що здавалося, давно призабулось. Тепер я зрозумів, що дзеркала не просто треба, а вкрай необхідно протирати. Це допоможе нам більше пізнати себе і життя” – цитата з книги “Протирання дзеркала”, сторінка 7, початок книги і як настанова для молоді на майбутне:
— Ти новітня еліта України. Сміливо йди вперед. Не бійся. Не здавайся. Вір у себе. Якщо впав – вставай, протри своє дзеркало житя і знову вперед. Ти Українець і маєш розум Переможця – саме так, тоді у 2017 році я побачив основний посил цієї книги.
Після “Протирання дзеркала” було ще три:
“Тіні в дзеркалі” (2018)
“З пам’яті дзеркала” (2019)
“З присмеркового дзеркала” (2020)
Кожна книга – 600-700 сторінок. 4 томи – тетралогія (4 роки наполегливої щоденної роботи) стали доказом надлюдської, інколи колосальної роботи великого Українця, працелюба, людини Української душі, світлими помислами про інших. Людей, добре йому знайомих.
Кожне слово, залишене нам у спадок, це як ковток джерельної води у спекотний день. Бо за словами самого автора цього дорогоціного доробку, як тінь із дзеркала вимальовується сам Михайло Слабошпицький. Процитую його думку:
“Слово справді не підвладне часові. Не було б на світі слова – не було б нас таких, які ми є. Слово – це те, що дає нам надію зоставатися на землі людьми”.
І своїм словом, таким простим і елегантним залишив нам так багато розумних та мудрих порад! Наведу деякі з них:
— Життя – це не тільки те, що з нами відбувається, а те, що ми думаємо про нього.
— Пам’ятай, що ти живий!
— Людина не буває сама по собі!
Так і ще одна досить таки влучна фраза Михайла Слабошпицького: “Задумуючись над життям, доходжу висновку: добра людина в цьому світі – така сама цінність, як і щастя. Тому якщо тобі було подаровано долею її пізнати, вважай, що тобі пощастило”.
Мені пощастило, я мав честь спілкуватись, навчатись, жити поруч з майстром слова. На мою думку у нього власний стиль написання текстів – вишуканої публіцистики з ознаками елегантності. Я це назвав – елегантний стиль Слабошпицького. Як есе – короткий нарис вишуканої форми. А що? Його книги читаєш і забуваєш про час. У всякому випадку – це про мене.
Середина травня 2021 року, метро Либідська. Наша зустріч була випадковою. Я поспішав на зустріч з друзями, а Михайло Федотович купляв цигарки в кіоску. Виглядав трохи сумним, але внутрішньо спокійний і усміхнувся самими очима. Хвороба давала про себе знати. По тому і по-дружньому погомоніли і я дав слово, що буду писати, бо пам’ятаю того лікаря, що втрутився у його літературну біографію, з першої книги “Протирання дзеркала”. Знову усміх і ми обійнявшись розпрощалися. Загалом, М. Слабошпицький ставився до мене винятково приязно, з усією сердечністю, на яку був здатний і навіть давав поради і завжди питав при зустрічах “що пише Мартинюк з Балти?” Я розумів, що ця зустріч була останньою. І він розумів, що це остання зустріч, тому довгенько стояли стискаючи руку один одному і мовчали. Тоді слова були зайві, зараз жалкую, бо треба було говорити.
Його смерть була для мене важким ударом. Я тоді не міг написати навіть некролога у ФБ. На похованні, біля будинку НСПУ підходили журналісти і про щось питали, але не міг говорити. Чому спитаєте? Бо сльози зрадницьки навертались на очі…
Інколи мені і досі здається, йдучи вулицями Києва, особливо в районі музея літератури, що зараз побачу його постать, і він усміхнеться назустріч своїм фірмовим усміхом. І очі його тепло засвітяться, і почую ліричний його голос “Мартинюк з Балти як справи?”, який у певні хвилинки виринає з небуття й досі. І ми зможемо поговорити про насущні справи дня сьогоднішнього. І обов’язково про слово і літературу. Далі зайдемо в музей літератури, він буде проводити презентацію, чарівна Світлана Короненко буде знімати на телефон, а я слухати, надихатися атмосферою слова і вчитися. Розумію, що так вже не буде, але… від того на серці неодмінно виникає тепло. А це значить, що біля тебе знову пройшов, легко тебе зарядивши, справжній геній. Геній, який жив, творив серед нас. А ми десь цього і не розуміли. Геній який створив себе сам. Він не був депутатом Верховної Ради України (хоча міг бути). Він творив літературу і створював нову культуру. Мене часто питають “Як він створював нову культуру?” Дуже просто. Власним прикладом і життям. Створив і очолив видавництво “Ярославів Вал”, був виконавчим директором Ліги українських меценатів, співголовою Координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика і саме завдяки його діяльності конкурс імені Петра Яцика став одним із наймасштабніших мовних конкурсів України, у якому щороку брали участь сотні тисяч школярів і студентів. Відомі політикі ставали в чергу за право виступити на заключному концерті конкурсу, вручити дипломи і показати свої мармизи широкому загалу новому поколінню Українців. Але в чергу вони почали ставати після Майданів, а до того Президенти разом зі всім складом уряду бігали на концерти кобзонів і інших московитів. Такі так, а Слабошпицький творив нове покоління Українців.
Був секретарем Національної спілки письменників України і користувався великою пошаною серед письменників. І як тут не згадати Великого Кобзаря:
«Борітеся – поборете,
вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава
і воля святая!»
В книзі “Українець, який відмовився бути бідним” про Петра Яцика. Ця книга (як і всі його доробки) поєднують документальну точність із художньою майстерністю, тому читаються як захопливі романи. Так ось в книзі про Петра Яцика головна думка, що герой створив себе сам, навчався по книгам які читав. І в цьому весь Слабошпицький. Він відкривав читачам маловідомі сторінки української культури та повертав із забуття імена видатних Українців! Повертав для нас забуті імена і цим творив себе! Зараз з часом думаю, що в цьому і був весь Слабошпицький.
Немає на світі нічого важчого за життя – Габріель Гарсія Маркес.
Окремим рядком хочу сказати за кохання. Слабошпицький був закоханим чоловіком. А кохання не завжди має голос. Іноді воно просто є – у погляді, у світлі, у слові, у відстані, яка не роз’єднує, а вчить кохати сильніше. На всіх презентаціях книжок його кохана, Світлана Короненко, сиділа в першому ряду і все знімала на телефон. Вона сиділа справжня, тиха, обережна, красива, достойна. Їй не треба було щось доводити, лише бути присутньою і підтримувати свого коханого. Поглядом і любов’ю. І це було надзвичайно граціозно симпатично, коли серце стискається з серцем тихою і трепетною любов’ю. Не на публіку, а для себе і нього.
— Коханий, я поруч. Не хвилюйся, все добре!
Закінчити свої спогади про видатного письменника України Михайла Федотовича Слабошпицького хочу віршем Петра Осадчука:
Вище України тільки небо,
Але й небо над Україною – також Україна!
Дякую Михайлу Слабошпицькому за щире слово, що торкається душі, у якій б’ється українське серце, Честь, Гідність, Українське серце.
Нехай живе українське слово.
Нехай живе пам’ять про Великого Українця Михайла Слабошпицького.
Нехай живе Україна – вільна, сильна, квітуча і нескорена.
І головне – ми обов’язково станцюємо гопака на руїнах кремля! – цього слова я дотримаюсь.
Я розумію, що написав про людину унікальну, неповторну, дивовижних здібностей, але:
Поки звучить українське слово –
Живе наша пам’ять.
Живе наша ЛІТЕРАТУРА.
Живе Україна.
І наостанок трохи військового гумору:
-Чуєш Брате.
-Шо?
-Я Слабошпицького згадав.
-І?
-Слово – це сінонім сили. Вогонь… І в кущах москаль догорає…
Постскриптум: Михайло Федотович, “Мартинюк з Балти” продовжує писати. Навіть написав сценарій і разом з компанією “Гольфстрим продакшн” за підтримки Держкіно України зняли документальну стрічку “Позивний “письменник” про звичайних людей, які стали легендами. Фільм знятий за мотивами книги “Позивний “Письменник” або як Ірпінці русню відірпінили” Сергія Мартинюка (Світогор Лелеко).
Сергій Мартинюк (письменник)
