Перед війною:
Нас зрадили і списали зі списків живих. І вже намалювали нові карти світу без України. Нам давали три дні. Ми мали впасти, здатися й зустрічати нових (старих) загарбників квітами. Усі світові лідери вже підготували чергові звернення, в яких вони в черговий раз висловлюють своє занепокоєння і «начебто засуджують» путіна та його поплічників-убивць. Але готові взяти участь, звичайно «заради миру» в світі, у розподілі України й подальшому її знищенні. Військові експерти з Америки, Європи, Азії бились об заклад і робили ставки як на тоталізаторі – через скільки днів впаде Україна. Одні говорили, що через три, інші переконували, що через 4–5 днів. Одні говорили, що росіяни дійдуть до Львова за тиждень, а інші доводили (через наукові розробки!), що будуть там за 10 днів. Вони в черговий раз хотіли впасти на коліна перед рашистом-людоїдом і благати не чіпати їхні країни. Ну що за гидота світова, а ще називає себе елітою! Елітою чого? Елітою боягузтва і зради? Огидно до п’яти”. – початок моєї нової книги. Але йдемо далі.
Пройшли майже половину знімального процесу. Останні дні знімали на “Жирафі”.
“Жираф” – місце сили, місце мужності, місце героїзму. Це своєрідна власна республіка в межах міста Ірпінь. Всі мріяли зайти хоч на пів годинки на Жираф і доторкнутися до цього острівця спротиву, до цього виняткового місця. І потім гордо сказати “Я був на Жирафі”. Це такий собі маркер мужності, мітка гордості. Жираф це ода силі Українських добровольців. Згадався вислів Бориса Гуменюка позивний “Кармелюк”, поета і добровольця з 2014 року. Борис наприкінці грудня 2022 року зник безвісти під Бахмутом. До цього висліва добавлю і свій: “Новітній образ Українця – воїна має сакралізувати і сучасне кіномистецтво”.
«Треба, щоб новітній образ українця-воїна сакралізувала сучасна література, це завдання наших сучасних авторів – написати правдиву історію і не дати змоги комусь знову написати нашу історію замість нас»
Мені дуже сподобався вислів Сергія Глухоцького (позивний “Небрат”) під час інтерв’ю: “Якщо б кацапи знали в чому ми стоїмо, вони б нас просто переїхали танками”. Ан ніт. Не переїхали. Бо бздюхи. У них виявилися слабкі “яйця”. Це ж не цивільних розстрілювати. Це ж не грабувати квартири. Це ж не писати на стінах зруйнованих будинках: “Хохли, хто вам дозволив так красиво жити?”, “Нєт такой страни как Украина”.
Багато чого особисто для себе відкрив нового. Зроблю деякі правки в книгу. В чомусь підредагую.
Олексій Зубач і його легендарна група Зубача. Вони одні із перших дали бій на Госмомельському мості. Перші. 25 лютого. Майже без зброї. Сподобалось цитата – «Ми розраховували тільки на себе. У нас, в родині ніколи не було зрадників і боягузів, тому відступати і ховатися ми не збиралися. Збиралися дати бій і вбивати загарбників. Боїв було багато. Різних. Важких і не дуже. Хоча легких боїв не існує. Я пишаюся своїми братами, хлопцями зі своєї групи. Було важко, інколи здавалося, що це кінець, та ми не відступали. Дякую своїм хлопцям за розуміння і хоробрість.»
24 лютого 2022 року.
Перший день. Аеропорт “Антонов” – український міжнародний вантажний аеропорт. Розташований за 25 кілометрів на північний захід від Києва. Аеропорт який має можливість приймати великі транспортні літаки. Батальйон (або по українському – курень) перед війною виводять на ротацию. Яка ротація? На Жуляни? Агов СБУ? Залишається одна рота строковиків (всього 131 чоловік). І ці хлопчаки дають бій! ЗРК “Стріла – 10М”, який прийнято на озброєння в 1967 році, переносний, не на БТР або на іншій бойовій машині. З цієї зброї підбивають декілька гвинтокрилів, які збиралися здійснити посадку на летовище. Збивають! Строковики! Переносним ЗРК! Всі гвинтокрили повертають назад до бульбашів! Але (це магічне слово “але”) у пілотів вже тремтять руки, а десант обісрався. Друга хвиля десанту не принесла того результату, на який очікувалось. 24 лютого на Гостомельський аеропорт мала десантуватися бригада до 4000 чоловік зі своєю технікою і штатним озброєнням. На другий день інша бригада і далі по колу! Посадкову смугу зруйнували артою, а десант який висадився на околицях летовища повбивали. Перший день Україна вистояла!
25 лютого біля 6.00 ранку підірвані всі мости через річку Ірпінь. Чи всі? Знову НІТ! Міст перед Гостомелем підірвана одна смуга, а по іншій є можливість їхати. Біля 6.00 перед мостом накривають артою Кємєровський ОМОН (там була солянка з різних підрозділів. Я так розумію, що набрали кращих гвалтівників, вбивць, мародерів зі всієї московії. У нашої знімальної групи є перехоплені розмови цих омонівців). Цей зведений загін мав до 12.00 взяти під контроль центр Києва. 16.00 мав прилетіти з Білорусії В. Янукович. 16.00 суд (суд Вовка) в Києві мав прийняти постанову (вона вже була написана і підписана), що В. Янукович законий Президент. І знову – НІТ. Кємєровський ОМОН знищують, а самих вбивць вбивають. Ібо “за Україну треба вбивати, а не гинути”. Дострілювали м@скал@в групи Зубача, Сармата, Каскада, (“Саме той підрозділ” – так спочатку називався підрозділ який ми знаємо як група Каскада. Підрозділ організували ще до війни, а остаточно затвердили зранку 24 лютого в помешканні Лютого). З книги “Позивний “письменник” або як Ірпінці русню відірпінили”: “Один дезорієнтований окупант вийшов на імпровізовану кухню, де жінки готували їжу для добровольців Мощуна (в самому Мощуні стихійно організовувались мешканці в добровольчі загони. Самі. Без зброї.). Тремтячим голосом, шось запитав. Одна жінка сказала, що покаже напрямок як пройти. Підвела до свого льоху і там цього окупанта заколола вилами. Одним гвалтівником меньше на цьому світі і це добре”. Ібо по москвинськи більше не буде. Москву тут ніхто не чекає і квітів не буде!
Другий день Україна вистояла!
Денис Бондаренко (позивний “Крим”): Для мене час тягнувся дуже повільно, я не завжди розумів який день тижня, та яке число, смуток і біль перехоплювали мене за події які відбувались… парк письменників, санаторій Ластівка, Жираф, окопи, бліндажі, евакуація дітей у візочках, старі баби на візках, перелякані люди, чутні розстріли цивільних у Бучі, дохлі кацапи, запах пота, смерті і крові-— все це чимало впливало на психологічний стан, але мотивація просто зашкалювала. Ми не мали права відступити. Не зважаючи на жахіття війни, ми чинили збройний опір”. Від себе добавлю: “Дурні “молодші брати”. Тікайте, боо важко збирати вибиті зуби поломаними руками”.
27 лютого. Жираф. Бій на Вокзальній в Бучі.
Валентин Дідковський (Валіко) перший підбиває паливозаправник на вулиці Вокзальній у Бучі. І зупиняє наступ окупантів. Ось його розповідь:
«Щоб вам, суки, всім в пеклі горіти. Письменнику, вони їздили і проривалися РДГ постійно, а зранку 27 лютого на Вокзальній стояла ціла колона кадирівців. Я чув постріли і вибухи. Підкрався непомітно до паркану і бачу в щілину: піхота йде ланцюгом, а по дорозі їде техніка. Я взяв «Муху» і приготувався стріляти. Ще приготував чотири гранати. Спочатку проїхало зо три БМП, хотів стріляти по останній. Але краєм ока побачив, що в центрі колони їде бензовоз. Вирішив стріляти по ньому, бо буде горіти і зупинить всю колону. Далі все сталося миттєво. Я вистрілив, побачив вогонь і потім вибух. Зіскочив з причепу і в колону жбурнув три гранати. І сам рачки попід парканом почав відступати. Вчасно почав тікати, бо вони по мені вже почали стріляти з крупнокаліберних кулеметів. Сховався в меншому будинку і на всяк випадок приготував останню гранату. Не хотів, щоб взяли в полон. Відхекався, подзвонив нашій теробороні, і вони накрили всю цю колону артою. Земля ходила ходуном від розривів. Коли трохи
вщухло, я вийшов і зробив те відео з палаючою колоною».
Від себе добавлю, що керувала вогнем Анаконда зі штабу в Будинку письменників, а крапки для нанесення вогневого удару наносив на карту Борис Балмасов (позивний “Тік-Ток”). Борис отримав свій позивний, бо постійно отримував інформацию про окупантів, був на зв’язку з місцевими інформаторами. Погане слово “інформатори”. Це були звичайні мешканці, які не скорилися. Борис Балмасов нагадував мені наших козаків – характерників тільки в сучасному стилі. Одною рукою тримає зброю, а другою тримає телефон і качає інформацію. До слова по тим трьом крапочкам і був нанесений удар по колоні!
Пряма мова Володимира Короті (позивний “Повстанець”) – О 7:40, я подивився на часи, на нас по вул. Вокзальній виїхало 11 ворожих БМД – в основному БМД-2 і декілька БМД-3. Мої десантники відразу почали бити по БМД з гранатометів. Ми першими відкрили вогонь. Чітко, холоднокровно, мітко. На перших 10 ворожих БМД
сиділи десантники на броні. Ми знищили або пошкодили більшість з
цих БМД, і знищили більшість десантників. Оскільки ця група БМД вже частково перейшла річку на нашу сторону, то декілька БМД з десантниками відійшли в промзону, але я наказав в промзону не заходити, оскільки там важко було вести пошукові дії, і ми могли понести втрати. На початку вул. Вокзальної в Бучі, біля перехрестя, в 12-у в колоні БМД влучив «Байрактар». Далі «Байрактар» влучив десь в 32-гу БМД в колоні. І по частині колони, яка була на вул. Вокзальній між підбитими 12-ю та 32-ю БМД, навелась і почала працювати артилерія 72-ї бригади.”
Наш Жираф вистояв, розбив окупантів. Це змусило м@скал@в змінити напрямок головного удару і вони пішли на Мощун. Вони були згодні форсувати річку (по канонам військової науки, форсування річки це до 90% втрат особового складу) і продовжувати наступ на Київ. Але це вже був не зухвалий наступ “возьмем Киев за три дня”. Це вже був нестримний страх, паніка, зневіра, жах. Це починалося усвідомлення, що Українець це не хлоп з обвислими вусами який танцює гопака до стелі, п’є самогонку і їсть вареники (по творам М. Гоголя). Українець – це сміливий Воїн, Характерник, Захисник.
Саме тому я завжди кажу: “Якщо б упав Ірпінь, то впав би Київ”.
І заключний штришок: Нам два рази надходила команда залишити Ірпінь і відступити. Ми сказали – НІ! Тут наші домівки, родини, земля. Краще загинути стоячи, ніж жити на колінах. Наведу як приклад: На одній із нарад наш Повстанець, коли почув, що Ірпінь треба залишити, піднявся, гепнув кулаком по столі і сказав, що Ірпінь його дім і місто Ірпінь буде себе боронити. Військові які були на тій нараді, зрозуміли, що якщо щось скажуть, то їх пристрелять і на наступний день геройськи поховають. Ірпінь це сила і міць. А Ірпінці це крутелезні чуваки. Як співали Брати Гадюкіни в 1989 році “Чуваки, все чьотко”. Ми всі це і зробили! 200 чоловік. 200 титанів духу! В перші дні майже без зброї, амуніції. З мисливськими рушницями, ножами, ледорубами, але ми стояли на смерть! Дякую мої перші побратими за Честь і Гідність! Ви в моєму серці!
Постскриптум: З допису про Ростислава Чорнобрового (Монаха)
Маленький син Ростислава Нікіта почав декламувати вірші Тараса Шевченка. Спочатку тихо, а потім тато підбадьорив його і хлопчик почав читати голосніше, а ми приєдналися до нього. Остання частина «Заповіту» прозвучала урочисто і пророче:
Поховайте та вставайте.
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
— За це ми і воюємо, – сказав Монах.
— Так, саме за це, – відповів. – Колись в дитинстві мене навчили дивитися на Україну як на землю своїх дітей. Діти мають жити в щасливій країні! І від себе, Монах, дякую за Честь і Гідність в перші дні війни.
Ірпінь – це ті, які не відступили!
Ірпінь – це твої новітні герої.
Багато використав матеріала зі своєї книги “Позивний “письменник” або як Ірпінці русню відірпінили”.
Друзі. Про перших і знімаємо кіно. Перший штаб в Будинку письменників. Перші блок пости – Караван гала, Жираф, На Джерельній, Стоянка, Водоканал, Романівка. Бій біля Гостомельського мосту 25 лютого. Бій на Вокзальній в Бучі. Знімаємо тих, хто не прийшов заселферитися (вислів Повстанця), замалюватися, похвалитися фоточками, а воювати і вбивати окупантів.
Офіційно заявляю – перший тиждень оборону Ірпеня тримали тільки добровольці. Нас було до 200 чоловік. Дві сотні – і ми зупинили московитів. 200 добровольців! 200 ЧОЛОВІКІВ, які змінили світ!!! 200 ТИТАНІВ Ірпеня!
Честь!
Сергій Мартинюк (письменник)
