Сьогодні співрозмовник кореспондента «Зорі Приірпіння» — справжній Козак і Воїн, а ще відомий Письменник (такий військовий позивний справжнього письменника), до того ж наш постійний автор — Сергій Якович Мартинюк.
Людина з цікавою долею й непересічною вдачею розповідає про свій життєвий шлях, принципи та плани на майбутнє. Першим запитанням було прохання розказати свою біографію.
— Головна моя біографія — це моя дружина, — каже Сергій Мартинюк. — Я щасливий, що колись у далекому 1982 році вона обрала мене. Разом ми вже понад 42 роки. Я можу розпочати будь-яку справу, головне, щоб моя Ладо-Берегиня була поруч зі мною. Вона моє все! У нас, у козаків, є приказка: «До булави — треба голови». Вона моя голова! Вона вірить у мене завжди і всюди! Цю «лелечку» написав на початку квітня 2022 року, коли був звільнений Ірпінь і Марина приїхала додому!
Тебе не можна не кохати,
Тобою завжди буду жити,
Твоїм коханням дорожити,
Ти надзвичайна — ти кохана,
Ти — перше диво світу,
Ти — скарб мій на землі.
Щодо запитання про біографію. Воно очікуване й водночас неочікуване. У наш час Інтернету це все відомо, тим паче якщо ти публічна людина. Про мене можна прочитати у Вікіпедії. Там багато написали мої друзі. У 2018 році в мене вийшла книжка «Народжені перемагати, або Краще померти стоячи, ніж жити на колінах». У ній багато написав про себе.
«Якщо коротко, то не люблю слова “автобіографія”. Чи то на машині їдеш, чи то про себе пишеш. Подібне до слова “тур”: раніше це були славні вояки — Буйтури і Яртури, а тепер подорож під назвою “тур”. Узагалі я вважаю, що починати своє відродження треба з виправлення імен. Саме тому взяв рідним (і літературним) ім’я Світогор Лелеко. Військовий позивний — “Письменник”.
Я звичайний українець і не граю в гідність — я живу з гідністю! Так мене навчили батьки. Ні, краще віршем (його написав на Майдані під час Повстання нескорених генів у 2013-14 роках):
Я є ант, пелазг і етруск…
Я є скіф і шумер…
Я Українець, і мене не здолати…
Нескорений я — тому безсмертний!..
Народився 10 серпня 1962 року в селі Крижовлині Балтського району Одеської області. Трохи з дитинства. Батьки переїжджають до міста. Бабуся плаче й каже татові: “Куди ви їдете? Нікого не знаєте, там усі чужі…” Тато відповідає: “Мамо, не плачте (тоді ще в селах тата і маму називали на Ви). Там теж люди живуть, вони будуть знати нас, а ми їх. Зупинимось у брата…” Ще приклад. Ми копаємо картоплю на городі, і я намагаюсь допомагати, але цей клятий рискаль не тримається в руках. Я його хочу підняти, але він заважкий, і я нервую, що не можу втримати його й допомогти. Рідня сміється, але не злостиво, а так, щоб і самим трохи перепочити. Бабуся лагідно каже: “Славний козак буде. Наші предки ще у війську нашого короля Гатила воювали і перемагали”.
Я трохи старший і зачитуюсь книжками про козаків, хочу знайти бодай щось про нашого короля Гатила і його вояків. Нічого немає. Є про князів, а про королів немає. Чому? Та й про князів згадують мало. Здебільшого про князя Володимира, а інколи про Святослава (тепер розумію, що слави неможливо вбити). Так і наших князів показують на картинах, що вони стоять на колінах перед попами. Мене це обурює. Чому князь має стояти на колінах перед якимось попом? Князь має вести вояків до бою, він сміливий і достойний, він приклад для вояків, він провідний тато для свого народу. А тут принижене колінкування, попи і хрести. Якесь непорозуміння. Обурююсь тим, що мої друзі захоплюються рицарями Вальтера Скотта.
Невже не розуміють, що те рицарство пішло з наших антських степів? Невже не розуміють, що колесо придумали в нашому краї й приручили коня теж ми. Друга бабуся з іншого села казала: “Синку, зміняться часи, й вони зрозуміють правду про нашу забуту славу”. Тоді, ще в дитинстві, збагнув, що Історія любить тих, хто її творить, а не тих, хто її вивчає. Світ любить відважних. Так і намагаюся жити.
Це ще до школи. Мої бабусі, за татом і за матір’ю, завжди в кінці листопада збиралися в когось із них у селі, краяли великими шматками хліб, поминали померлих під час великого голоду (так вони казали). На столі великими купками хліб, вариво, картопля. Горять лампадки. Вони говорять неголосно, п’ють вино й інколи витирають краєм хустини вологі очі. Я вже не малий, але ще й не дорослий. Забіг у цю велику кімнату, зупинився, не розумію, що відбувається. “Бабусю, щось сталося?” — питаюсь. “Ти ще малий, виростеш і будеш знати. А тепер іди гратися”, — відповідає. Я, ображений, іду на вулицю. Я вже не малий, скоро до школи.
Про моїх дідусів. Батьків тато, Мартинюк Никифор, пропав безвісти на полях битв Другої світової війни. Материн батько — Бузовський Сильвестр Степанович. Воював і пройшов війну. Живий повернувся в рідне село. І тут (зненацька?!) — голод 1946-47 років. Що мали відчувати ті, які пройшли пекло Другої світової, повернулися додому й бачать, як совіти забирають усе зерно в “закрома Родіни”, прирікаючи на голодну смерть жінок і дітей, котрі пережили окупацію, та їх, начебто визволителів Європи від німецького фашизму? Голод лютував по всіх селах Балтського району. Із села не випускали, інколи можна було поїхати в місто, поміняти якісь речі на продукти. Одного разу дідусь та ще кілька таких же відчайдухів поїхали до міста по продукти. Для конспірації взяли з собою дітей. Далі потягом дісталися до Західної України. Там наміняли хліба і борошна й поверталися додому. Їхали на дахах вагонів. Дідуся Сильвестра зняли з вагона червоноармійці як порушника. (Якого порушника? За що? Він воював і визволяв від німців Європу.) Він тільки встиг передати мішок із хлібом дочці. Цей хліб і врятував усю родину від голодної смерті. Дідуся поховали під Тернополем. Де? Невідомо. Балтський район — це хліборобський край, тут живуть працьовиті люди, вони вирощують багаті врожаї. Чого треба було їхати по хліб аж до Західної України? Мої бабусі все життя тримали в запасі сірники, сіль, цукор. У магазині завжди купляли цукерки й печиво — житняки. Було таке печиво, я досі пам’ятаю його смак. Коли вже наша родина переїхала до міста, я часом приїздив до села й мене завжди пригощали цукерками і житняками й обов’язково давали з десяток горіхів. Я відмовлявся, бо в місті цукерки були вищої якості і смачніші, а в села завозили дешеві. Було трохи дивно й водночас незручно: велика долоня, в мозолях і зморшках, яка важко працює на городі і в полі, — а в ній цукерки, горіхи, печиво.
Мої бабусі достойні і горді люди. Самі, без чоловіків (так і не вийшли більше заміж), виростили дітей, допомогли вивчитись. Дітям не заважали, жили біля своїх хат, обробляли городи й цю городину (картоплю, огірки, помідори, цибулю, часник) передавали дітям до міста. Жили на мізерну пенсію і з пенсії ще відкладали собі на смерть. Щоб діти не тратились. Достойно жили — достойно відійшли у царство Духа предків. Як квітки — тихо і непомітно. Головне, щоб діти не пізнали того лиха, яке знали вони. Достойні люди, я пишаюсь своїми родами. Я ненавиджу комунізм, більшовизм. Скільки моїх родичів загинуло, скільки депортовано, скільки покалічених доль, скільки зруйновано сіл і селищ!..»
Думаю, що досить, усе інше знайдете в книжці «Народжені перемагати» й в Інтернеті. Хоча ні, додам іще одну фразу. Мій інтерес до історії й написання книжок про історичні події посилився, коли зрозумів, що насправді історія не про минуле. Вона про те, що ти можеш створювати майбутнє своїми творами. Як приклад. Я у військовому ліцеї, коли закінчую заняття, кажу таку фразу: «Я Українець», а взвод ліцеїстів одноголосно відповідає: «І маю розум Переможця». І саме в цьому я бачу майбутнє. Достойні люди достойної Держави Україна з розумом Переможців. Це прекрасно.
— Знаю, що Ви здобули військову освіту й стали кадровим військовим. У 2022-му отримали ще й бойовий досвід, боронячи Ірпінь від рашистської навали.
— У мене два захоплення. Це література і військова справа. Саме військова справа навчила мене ніколи не здаватися і завжди розраховувати тільки на себе. Сьогодні військова справа потребує оновлення. Наше військо ще живе за старими статутами, які трішки «причесані» під сучасність. У нас підручники мають назву «Захист Вітчизни» (як у московитів), а не «Захист України». Викладачі, особливо літні, шпрехають московською мовою. І щиро дивуються, коли їм робиш зауваження. У нас протягом 30 років військо знищували. Військова професія була не в пошані. Я пам’ятаю, як у 1993-94 роках у солдатів відмінили бляхи на ременях і вони ходили, як військовополонені. Бляхи носили з гербом України й це було красиво. Кращий солдат був той, який умів будувати. Шаленими темпами будувалися дачі й будинки для старших офіцерів. Починаючи з 1995 року у війську практично припинилася бойова підготовка солдатів. Маю на увазі — стрільби зі стрілецької зброї, бронемашин, танків, польові навчання, виїзди на полігон, бойові тривоги з виконанням бойових завдань. Літаки не літали, тобто не було бойового нальоту годин. Бойові льотчики були бойовими тільки на папері. Кращу техніку продавали, залишалася негодяща. Молоді офіцери звільнялись зі служби і йшли в цивільне життя. Згадаймо разом події на Тузлі у 2003 році. Під час Майдану 2013-14 років — Янукович уже втік до Ростова, а ешелони з реактивними бойовими (БМ-21, БМ-27 «Ураган» тощо) машинами поспіхом ішли в бік Криму. Хіба цього ніхто не бачив? Бачили, але ті, хто мав цьому завадити, не були зацікавлені це бачити й розслідувати. Спитаєте, чому? Відповідь усі знають. Вони всі працювали на кацапів. Від 2014 року згадайте вибухи на складах із боєприпасами. Скільки їх було? Це до питання, де наше озброєння й патрони. Це відповідь, чому в нас підручники називаються «Захист Вітчизни», чому в нас старі бойові статути. І головне, що ці зрадники нікуди не поділися. Вони стали «замороженими консервами» і знову чекають свого часу.
Наведу такий приклад зі свого сценарію до фільму: «25 лютого колону Кемеровського СОБРу біля Гостомельського мосту через річку Ірпінь розбили. Це було зранку між 6:00 і 7:00. Бехи, кунги, штабні машини з особовим складом ішли на Київ і планували 25 лютого до 12:00 бути в Києві і взяти під свій контроль центральну частину столиці разом з урядовим кварталом. Цей Кемеровський загін Росгвардії йшов у своїй формі одягу і вони не очікували спротиву з боку України. Там усе було узгоджено, і ці москалі їхали, як на парад, урочисто зайти в Київ. Близько 16-ї години 25 лютого до Києва мав приїхати В. Янукович зі своєю командою управлінців (майбутнього колаборантського уряду), який на той час уже перебував у Білорусі, й оголосити, що він знову президент України. А Окружний адміністративний суд міста Києва мав винести судове рішення, що повернення Януковича до влади — це законно і відповідає Конституції України».
Для них було дивним, що їх знищують, а не зустрічають із квітами. І знищували наші ірпінські добровольці. Військо має бути військом!
І як завершальний штришок до цього питання. Українці навчили Європу не боятися «русскіх». Українці навчили весь світ і показали справжнє обличчя «другої армії світу». Вони вміють тільки вбивати, красти, ґвалтувати, напиватися, хвалитися й ганебно тікати. І я щасливий, що мав честь воювати пліч-о-пліч із найкращими добровольцями Ірпеня.
— Звідки взявся такий свідомий Українець у зросійщеній Одесі?
— Одещина ніколи не була зросійщена, її навмисно робили зросійщеною. Сама Одеса ніколи не була російським містом або «русской». Вона говорила російською мовою, але на знак протесту проти «русскіх» говорила своєю одеською мовою. Не просто говорила, а ще й рекламувала свою мову і культуру по всьому СРСР. Згадайте — анекдоти й пісні з Одеси. Як приклад наведу 2 травня 2014 року. Одеса відстояла своє право бути Українською. Тоді футбольні вболівальники і звичайні хлопці набили «провокаторів із московії» й чітко сказали, що «Одеської народної республіки» в Одесі не буде. Я пишаюся своєю Одесою. Моя Балтщина завжди була козацьким краєм зі своєю особливою вдачею й харизмою. Колись на землях Балтщини була «Ханська Україна». По селах панівна мова — українська, в містах — також. Але на думку москвинської пропаганди Одещина — «русскій» край. А так воно не було. Якби Одеса 2 травня 2014 року не сказала «русской вєснє» своє рішуче «ні», у нас весь південь покрився б «народними республіками». Всі жарти про мову ідуть від Одещини. Наприклад: «Російська мова — суржик, яким московити намагалися розмовляти українською».
Від 1969 до 1979 року навчався у Балтській школі № 2. Школу згадую з повагою, багато було добрих учителів. Вони вчили не того, що мали вчити, а — чого справді хотіли нас навчити. Хоч ми не завжди хотіли вчитися. Мене завжди чомусь на уроках питали більше за інших чи, може, мені так здавалося. Був величезний розрив між селом і містом (про це потім писав у книжці «Горжусь, что я Украинец»). У місті колись було багато шкіл, але внаслідок голодоморів і війн залишилося дві російські та одна українська. Розмовляти українською було непрестижно, як і вивчати її. Обзивали селюком і «колхозніком». Ці наслідки пожинаємо і в сьогоденні. Моя мама викладала українську мову і літературу в школі, де я навчався. Обурювало те, що дітей військовослужбовців звільняли від вивчення української мови (треба було їх звільнити від поїдання нашого сала!). Вона їм не потрібна, бо офіцера будь-якої миті могли перевести до іншого місця служби. Офіцеру, може, й не потрібна, а дітям треба було добре поводитись у школі, не глузувати з української мови і вчителів. Тому доводилося вчити цих дітей не ображати вчителів та українську мову. Не жалкую про це, бо багато хто з тих військових залишився в Україні, нині вони досить пристойно володіють українською мовою і кажуть, що дуже люблять Україну. Я їм вірю, а тоді не вірив у таке. Згадую, що нам забороняли ходити колядувати і щедрувати. Бо райком партії заборонив. Я водив хлопців на колядки й на бійки, тому мої друзі дитинства називали мене «отаман». Викликали до директора на промивку мізків, але все одно ходили колядувати. Як могли не ходити, якщо наші батьки ходили, а ми що — гірші?! Хоч розумію тепер, що співати «прилетіла ластівочка» в січні — це глум над природою. Це наші предки співали навесні, коли зустрічали Новий рік 1 березня. А наше покоління співало цих колядок і щедрівок на знак протесту проти комуністів та християнства: хоч і в січні, але, дивіться, ми свого рідного не забули. У нас завжди було так: рідна віра в серці, а чужа — в церкві!
Після школи хотів вступати в якийсь мистецький виш, але помер тато, родині було важко на одну мамину зарплату. Тому по закінченні школи вступив в Одеське вище командне артилерійське училище. Після училища служив у Німеччині та на Далекому Сході (за СРСР).
У 1991 році звільнився з російського війська за скороченням штатів на знак протесту проти політики Московії щодо України. Тоді було так зване ГКЧП. Тепер і сумно, й хочеться сміятись. Але тоді… Я єдиний у військовій частині виступив проти цього ГКЧП і перший здав партійний квиток. Крику і погроз від політкерівництва було ой як багато. На Далекому Сході жило (і нині вони є) багато українців, ця місцевість колись називалася Зеленим Клином. Українці були, а української мови не було. Як не було й українства. Кілька разів пропонував створити україномовні класи, але… Як приклад: дружину хотіли призначити на посаду директорки школи; молода, щойно приїхала з-за кордону, але (знову це магічне слово «але») родом із Західної України, тож далі розмов і обіцянок справа не пішла. Нікому не потрібен вільний і достойний українець. У принципі, як і тепер…
Додому з радянського війська я приїхав на початку грудня 1991 року. Зустрівся з друзями в Одесі. Ми були веселі і щасливі, ми були просто вільними людьми. Ми забули українську мову і звичаї, але ми ходили, сміялись, пили пиво, загравали з дівчатами в нашій вільній Одесі, не в радянській Одесі, а в незалежній Одесі й незалежній Україні. Тепер я вже не пам’ятаю, звідки тоді взявся прапор України, хто його приніс. Я взяв його в руки, підніс над головою, сказав хлопцям іти за мною і пішов до Потьомкінських сходів. Я стояв із прапором і внизу бачив морський вокзал. Я розмахував прапором над головою і голосно кричав «УК-РА-И-НА, УК-РА-И-НА!» Це було перед Новим роком, людей було багато, мене обходили з боків і дивились як на божевільного. Я поглянув назад і хотів підбадьорити хлопців, які мали бути за моєю спиною. На диво, їх там не було. Мої славні друзі стояли на тому самому місці й навіть удавали, що вони мене не знають. Саме тоді я зрозумів, що битви і війни за Україну ще попереду. Головним пріоритетом має стати правило: «Ми повинні створити нову націю із попелу старої». Із «совковим» розумом немає майбутнього. Саме тому я включився у громадське і політичне життя України. Я не хотів, щоб Україна повернулася в лапи московії. Я в лютому 2022 року написав такий вірш і мене справді хвилює доля України:
Моя Україно,
Будуймуруй світ,
У якому немає московита,
Не дай себе ошукати знову!
Те, що багато хто каже: ми не пробачимо ніколи, — це добре. Але (це магічне слово «але») я нині спостерігаю, що побільшало москвинської мови серед дорослих і дітей, багато хто просто не розуміє, що війну ми ще не виграли. І саме мова має величезне значення. Я маю багато друзів за кордоном і вони ставлять логічне запитання: «Як нам відрізнити, де московит, а де Українець, якщо вони всі говорять москвинською? Ви там, в Україні, звертайте увагу на мову, освіту, шарм, стиль, виховання, поведінку». І це абсолютна істина.
Я багато виступаю перед молоддю. І мене хвилює таке питання. Якщо ми (всі Українці) не поставимо великої огорожі від усього москвинського (музика, пісні, література, книжки, фільми, контент в Інтернеті), то через 30 років наші онуки воюватимуть із москалями знову. Пам’ятаймо про це і не даймо знову себе ошукати! Шукаймо себе в собі. Нам є чим пишатися і з кого брати приклад. Ворушімо міцне вогнище України і не даймо йому згасати! Не біймося бути інакшими й доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї!
— Історія оборони й визволення міста від рашистів має бути занотована й збережена для прийдешніх поколінь. Кому, як не Вам, про неї розповідати.
— Перше і головне — битва за Ірпінь змінила світ. Нині готую книжку «Ірпінь. Позивний “Письменник”» про перші дні війни. Написав сценарій і планую знімати документальний фільм «Ірпінь. Позивний “Письменник”». По локаціях покажу із задоволенням і розкажу те, що знаю. Що мене турбує тепер. Це те, що треба на локаціях спротиву поробити таблички. Наприклад — блокпост «Жираф», перший штаб ірпінських добровольців у Будинку письменників, місця боїв. Я наразі викладаю в Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна і мене ліцеїсти питають про оборону Ірпеня. Я зробив би екскурсії місцями бойової слави оборони міста. І чому тільки ліцеїстам екскурсії? А іншим показувати й розказувати про подвиг ірпінських добровольців? Це все треба для майбутнього.
— Пане Сергію, як Ви опинилися в Ірпені?
— Ми купили тут квартиру. Вирішальним був пам’ятник Тарасові Шевченку. Я коли його побачив, зрозумів, що в Ірпені живуть достойні люди. Люди, які наважилися зняти з Великого Тараса недолугу шапку і кожуха й показали його справжнім. А взагалі Ірпінь мені сподобався одразу. Було в ньому щось таке особливе і не схоже на інших. Я тоді ще написав оповідання: «Ірпінь — місто з власним обличчям». Виклав своє бачення походження слова «Ірпінь». А що було особливим? Я це побачив 24 лютого 2022 року. Наведу як приклад зі сценарію до фільму, який я хочу знімати:
«Ми чудово розуміли, що перші дні будуть найбільш критичними, важкими і трагічними. Військо розгублене і єдиного фронту оборони немає, дороги на Київ відкриті. Нас не просто здають, нас уже здали. Москва все врахувала і заплатила й наобіцяла всім і все. Рашисти не врахували нас, звичайних Українців, які з голими руками, з мисливськими рушницями, зі зброєю, яку привезли із собою з АТО, стануть в обороні рідного краю.
У перші дні ми розуміли: треба збити з них “наступальний порив”, треба збити оце москальське і зверхнє “вазьмьом Кієв за трі дня”, “нєт такой страни”, “Ахмат сіла”, “устроїм парад пабєди в Кієвє”. Нам треба було стояти і триматися. Треба переграти військовою хитрістю й дезінформацією. Телефоную побратимові й дослівно заявляю, що у нас на Будинку письменника займає оборону рота спецпризначенців і на підході в Ірпінь — гаубична артилерія. У напрямку Бучі висувається взвод танків і на підході до Гостомеля — підрозділ ЗСУ. У слухавці характерно клацнуло і я зрадів, бо інформація дійшла. До кого — не знаю, але дуже хочу, щоб дійшла до москальні. Хай бояться, сучари, й ховаються. Запам’ятайте, рашисти, ми за своє і за рідні могили. Важко збирати вибиті зуби поламаними руками. І не мрійте, сучари москвинські, бо Україна була і завжди буде.
Близько десятої ранку вийшов до пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі міста. Місто пусте. З боку Гостомеля чути розриви і вибухи. Наші дають бій.
Дивився на місто і його не впізнавав. Було моторошно від того, що місто пусте. Місто було наїжачене, але незламне. Місто готувалось дати бій. І я також готувався дати бій. Моя Україна потребує солдата Мартинюка, а не письменника Мартинюка. Влаштуємо москальні пекло на рідній землі й разом станцюємо гопака на руїнах кремля».
Написав перший репортаж із центру й розмістив у себе на сторінці в ФБ і на сайті благодійного фонду «Лелеко», переслав журналістам-друзям у Київ:
«Добрий ранок усім нескореним і гідним. Пишу як журналіст-ірпінчанин. Ірпінь стоїть. Паніки немає. Міська рада працює. Молодці. Готові чинити спротив. Інтернет не працює. З боку Ворзеля чутно вибухи, але показуємо шалений спротив. Влаштуємо москальні ад на рідній землі. Поліція працює суперово. Загони-добробати воюють, як леви. Пишаюсь тобою, Ірпінь. Написати можу багато, але всі — до зброї! До боротьби за власну гідність. Україна переможе! Вірте в себе! Вірте в ЗСУ! Вірте в Україну! І всі разом — Слава Україні! Все буде Україна!»
І насамкінець про Ірпінь. Маю мрію зробити мою Балту і мій Ірпінь містами-побратимами. Щось у них є особливе і чого більше немає ні в кого. Вгадайте, що? Ці міста — гордість України!
— Постокупаційний розвиток Ірпеня. Наскільки системно й ефективно він відбувається?
— Постокупаційний розвиток можливий тільки після нашої остаточної перемоги над московитами. У нас багато хто не розуміє, що війна не десь там на сході. Війна тут, в Україні. Всі думки і сили треба спрямовувати на перемогу. Не можеш воювати — допомагай війську, працюй на перемогу. Всім забудькам хочу нагадати істину: битву виграє військо, а війну — нація! І тут постає головне завдання, яке нація має вирішити. Ми маємо створити нову націю із попелу старої. Націю з розумом Переможців!
— Як виникла ідея стати письменником? Коли написали свої перші твори? Що зі своєї творчості рекомендуєте прочитати насамперед?
— Я хотів писати з дитинства. У дитинстві писав вірші й оповідання (я їх називаю «лелечки і лелечанки»). Чому має бути «вірш»? У нас є замінник українською — лелечка. Це ж так гарно. Мріяв навчатися в Одеському універі на факультеті журналістики. Але рано помер тато, і я вступив до Одеського військового училища. Звільнився з війська на знак протесту проти знищення України і Українців. Далекий Схід наші предки називали «Зелений Клин» або «Закитайщина». Там було багато Українців, але не було Української мови, культури, традицій. Українець був, але діти вже були москвинами!
Першу книжку «Здобули долю, здобудемо волю» видав у 2007 році. Книжку «З Україною в серці» — у 2008-му. Наведу слова з анотації до книжки «З Україною в серці», яку написав колектив ананьївської друкарні: «Червоною ниткою твору проходить прищеплення молодим читачам почуття національної гордості, утвердження творчого духу і віри у власні сили. “Ми всі — одна сильна, єдина, древня нація. В цьому наша сила, твердить ВЕЛИКЕ УКРАЇНСЬКЕ СЕРЦЕ автора. Нам треба будувати свою нову Україну!». І це написав колектив друкарні, тобто мої перші читачі. Звичайно, мені приємно.
Микола Жулинський у 2023 році підсумовує, що книжки Сергія Мартинюка формують культ Українця: «У книзі “Маю честь бути Українцем” Сергій Мартинюк засвідчує: “Власне кажучи, я і пишу свої книжки й оповідання з метою пробудити любов до рідної землі та нашого українського роду і таку ж сильну ненависть до ворогів України”. Саме тому книги цього письменника і публіциста — це ретельні дослідження, на яких тримається українська ідентичність».
Писав, пишу і буду писати. Радію, що маю честь бути Українським письменником. Коли маєш Україну в серці, то буде і каральний багнет вояка, і золоте перо письменника. Вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення нової Української еліти, надихнути на відродження рідного «Я». Хочу надихнути на головне: ми маємо створити нову націю із попелу старої — націю з розумом переможців.
«Справжня Честь і Гідність свідків не потребує» — так мене навчили в дитинстві! Приєднуйтесь!
— Традиційно інтерв’ю завершуються запитаннями про плани на майбутнє. Які вони конкретно у Вас, пане Сергію?
— Головний план — перемога України над кацапами. У нас війна йде понад тисячу років із московитами. Мусимо в цій війні поставити переможну крапку.
У мене в голові з добрий десяток книжок, які вже сформувалися й тепер їх треба написати і видати. Цим і хочу зайнятися після нашої перемоги!
Хочу спробувати себе в кіномистецтві. Я вже казав, що хочу знімати документальний фільм про перші дні війни. Знаєте, я захопився документалістикою. Це кіно не вигадане, воно живе й актуальне в сьогоденні. Історії реальних людей, реальних подій цікавіші, ніж вигадані для літературних творів. Я вважаю, що це саме те, що треба сьогодні Україні! Битва за Ірпінь змінила світ. Наголошую ще і ще. Якби упав Ірпінь, то впав би й Київ.
І закінчити наше інтерв’ю хочу віршем, якого написав зранку 26 лютого 2022 року. Це як настанова для молодого покоління:
Я — Українець, і мене не скорити!
Українці — нескорені люди.
Я — Українець, і мене не зламати!
Українці — незламні люди.
Я — Українець, і мене не вбити!
Українці — безсмертні люди.
Я — Українець, бо Українця син,
Хай усі одвернуться,
Мертвим кричатиму до зір:
«Я — Українець всім смертям наперекір».
Не кажіть, що я нічийний:
Я — Сонце і Місяць зупиню,
Але я — Українець.
Українство — вище за любов і смерть.
У мене дух Українця,
У мене душа Українця,
У мене серце Українця,
У мене гідність Українця.
Українця народженого перемагати.
26 лютого 2022 року,
Ірпінський Будинок письменників
— Дякую за розмову.
Спілкувався Олександр НАКАЗНЕНКО
