Смак кави й аромат сигари під вибухи мін.
Шосте березня 2022 року. Я сидів у дерев’яній альтанці на Ірпінському водоканалі з чашкою кави в одній руці і з сигарою в другій. Втішався свистом ворожих мін та снарядів і не мав бажання їм кланятися. Втомився падати на землю, прикриваючи голову руками, щоб уберегтися від вибухової хвилі й осколків. Хрін вам, москаленята їбучі, а не Мартинюк. Від мертвого хутіна вуха, а не Україна. Міна свистить і вибухає, а я встигаю ковтнути кави й пихнути сигарою. Кави не пив цілу вічність. Каву ми заварили самі, а сигару мені приніс Сергій Орел. Я сів у альтанку і, діставши записник, почав робити записи за минулий день війни. Сергій підійшов і просто протягнув сигару:
— Письменнику, підійде до кави? — а очі усміхаються.
— Підійде, Сергію, звичайно, підійде, — відповів. — Звідки такий дефіцит?
— Знайшов на підвіконні в гаражі. — Сідає поруч, також із чашкою кави в руці.
— Давай проведемо процес ритуального споживання кави. Вважатимемо, що зараз у нас в Ірпені прекрасний ранок і ми потребуємо ранкової дози кофеїну. Ми нікуди не поспішаємо, в нас вихідний і ми з тобою обговорюємо сюжет книжки про нашу перемогу над орками, — я урочисто до нього.
— Давайте. Але з однією умовою, що всі москалі виздихали, як колорадські жуки на городі. — Ми засміялися і не почули свисту міни, яка розірвалася від нас близько-близенько. Осколки гучно закалатали по стінах і дахах будівель.
— Приймається про москалів. А вчора ми приїхали з москви, де станцювали гопака на руїнах кремля. — Знову протяжний свист міни, але ми не «кланяємось» і не реагуємо. І знову гучно осколки посипають землю поруч із нами.
Рівно добу тому, тобто вчора, ми дали бій на «Ластівці» і лісом відійшли на Водоканал. Ішли лісом і нас постійно переслідували вибухи мін, які розривались за 200 метрів попереду і трохи збоку. Інколи міна розривалася зовсім близько, за 60-70 метрів, тоді ми з розбігу вгризалися в землю і, прикриваючи голову руками, завмирали. Пересувний міномет вправно виконував свою роботу. І що ще діставало? Постійний гул квадрокоптера над головою. Тоді ми вкручувалися в землю під деревами й не ворушилися. Якщо цей корегувальник помічав хоч якийсь рух, тут же прилітало по кілька мін на голову. Дійшовши до ЖК «Центральний», ми лежали під деревами зо тридцять хвилин. Намагались позбутися того летючого корегувальника. Потім вислали розвідку і вона повернулася вже з нашими добровольцями, які провели нас на наш блокпост біля Ірпінського водоканалу. Так ми вийшли, без утрат, на групу «Сармата». Легке поранення від осколка міни не вважалося пораненням.
Уже підбігаючи до опорного пункту, побачили два спалені рашистські танки. Серце заспівало від радості. Рахунок утрат і перетворення орків на гній зростає. А спочатку як гарно співали «возьмём Киев за три дня», «Ахмат сила», «нет такой страны как Украина» і везли з собою парадну форму для параду на Хрещатику. І що? І де? Обісралися! Вільних духом неможливо перемогти.
Блокпост (ВОП чи опорник) — як багато в цьому слові! Забігши за горбок «сарматівського» опорника, ми попадали на землю, відчуваючи себе як свої серед своїх. Хвилин із десять я лежав не поворухнувшись і слухав тишу, відчував запах дерев, гладив землю. На душі затишно і головне — спокійно. Вже на Водоканалі заварили каву й перегрупували наші сили. Воду закип’ятили в червоному пожежному відрі й туди ж засипали заварну каву. Боженько, яка ж ця кава вийшла смачнюща!
З нами на Водоканалі в одноповерховому будиночку був штаб 72-ї бригади, через дорогу в кафе базувалась 80-ка, а ліворуч — опорник наших «сарматівців». Щоправда, ЗСУшників було по одному підсиленому взводу, але ж усе-таки були. Нашої кави вистачило на всіх і навіть залишилася. Ось що таке велике пожежне відерце.
Наступного дня ми знову даємо бій. На території Водоканалу з боку блокпоста «Сармата» чути гуркіт танків, лунає постріл із «Джавеліна» і через секунду — радісні вигуки «є ще один!» і «слава Україні!». З боку Романівки полем підійшли кацапські БТРи, почали вести вогонь по наших позиціях. Ось тут запрацювали наші автомати. Як бджілочки: тук-тук-тук. Звичайно, задум рашистів був зрозумілий: зламати задній паркан Водоканалу і вдарити з тилу по позиціях групи «Сармата» і ЗСУ. А не вийшло і не вийде, кацапня клята. Ми тут і готові за Україну вбивати. І 15 автоматів веселенько заговорили й потвердили нашу рішучість. Москальня відповіла чергами з крупнокаліберних кулеметів. Ми розуміли, що орків не злякав вогонь із наших автоматів, але вони не знали, скільки нас, — це перше, по-друге, вони не знали, чи є у нас ПЗРК і гранатомети. Тому не рипалися. За цей час наші хлопці підірвали кілька їхніх бронемашин із гранатометів, а ми достріляли піхоту.
Потім була евакуація через річку і зруйнований міст, ночівля в лісі і блокпост у Києві. І всю трасу від Ірпеня ми пройшли пішки. Моя друга контузія і мій порятунок бійцями-добровольцями. Як зараз пам’ятаю: сильний вибух, мене піднімає в повітря і відкидає вбік метрів на вісім. Не втопився тому, що голова потрапила на корч очерету.
Ми не втікали, ми не панікували, ми не ховалися, ми не жалілися — ми збиралися дати бій і гризти зубами клятих окупантів. Потім — гуртожиток на Новобіличах і знову бої, виїзди, чергування. Але смак кави й аромат сигари під мінами відчуваю дотепер.
Ми москалів відірпінили так, що танки горіли, а піхота валялася мерцями по всіх вулицях нашого міста.
Не кажіть мені за слов’ян-братів…
Маску скинуто…
Війна…
Україна переможе!
6 березня 2022 р.
