Записала Л. Боса у серпні 2022 р. в м. Ірпені Бучанського району Київської області від Сергія М. (позивний «Письменник»), 1962 р. н.

«Локальних очагів спротиву було дуже багато…»

[Чи могли б Ви пригадати епізоди з військових подій в Ірпені?] Якось до мене мої вартові приве́ли чоловіка. Високий, міцний, хольоний, от. Стос паперів якихось. Ну, і він мені говорить – видно, шо українська мова для нього, як для мене арабська, але він намагається говорити. Він мені говорить: «От я, заслужений чєлавєк. От у мене такі награди, такі от, я  палковнік, вот». Мені стало огидно. Я задав одне питання: «Ти полковнік, а я – капітан. Де ти, сука, був 24 лютого зі всіми своїми нагородами? Чого ти зараз – місяць війни уже, ми вже відігнали кацапів – а ти прийшов і показуєш свої нагороди». Куда мої хлопці його пове́ли. я не знаю. Де він – я його більше не бачив. Я просто попросив його більше туда не приходити. Таких випадків було багато. Тому не вважайте, шо війна – це те, що вам показують по телебаченню. Війна це – кров, сльози, і – це я зрозумів ще у [20]14  році на війні  – спочатку стріляєш, потім питаєш, хто там. Багато можу розказати… Можу розказати, що приходили люди записуватись, начебто вони йдуть в тероборону… Коли хлопцям задаєш питання…відповідають: «Я от хочу служити, я живу там на такій-то вулиці». Добре, нема питання. – «В яку школу ти ходив?» – «В десяту». А коли людина починає плавати, розумієте, до неї виникають питання… Я сам не місцевий . Я Ірпеня не знаю добре, які там є малі вулички. Я до цього жив деякий час в Ірпені, зранку їхав в Київ на роботу, а приїжджав увечері, в кращому випадку ми гуляли увечері з дружиною по набережній, в парку «Центральному» або ходили в парк «Нєзнайка» послухати концерт. [Як сталося, що Ви переїхали жити саме в Ірпінь?] Чого я переїхав до Ірпеня? Ну, в  Ірпінь я закохався ще в [20]14  році. Ми тоді проїжджали… з Майдану їхали на Гостомель, це був січень місяць. Бо нам сказали, що на Гостомелі стоїть якийсь ІЛ-76-й і там сидить підрозділ якихось псковських дєсантников. Ми їхали псковським дєсантнікам просто пояснить: «Хлопці, летіть додому, бо в нас не вистачить землі вас тут всіх поховати. Ви нам тут не треба». Це було вечором. Ну, я  пройшовся, подивився, мені Ірпінь сподобався. Потім приїхали сюда з дружиною, мені сподобався пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Я  завжди казав про портрет Шевченка тільки одне: «Зніміть оцю дебільну шапку і кожуха з Тараса Григоровича, зробіть його нормальним чоловіком». А тут в Ірпіні пам’ятник нормальний. Це комуняки на нього натягли кожух і шапку та зробили якимось дідуганом. Я прийшов подивився на пам’ятник Шевченку і зрозумів, що я тут хочу жити. Якщо поставили такий пам’ятник Шевченку, значить, тут живуть нормальні молоді, продвинуті люди. [А до цього Ви були в Ірпені? Ви знали, що тут літератори збиралися постійно?] Ні, не був… Я хочу ще раз наголосити, що величезну роль в обороні Ірпеня зіграли перші добровольці. Локальних очагів спротиву було дуже багато. Одні вирішили захищати свою прибудинкову територію. Інші вирішили не пустити ворога до «Жирафа» [торгівельно-розважальний центр] або організували оборону біля шпиталя – розумієте? Перший штаб був організований у Будинку творчості письменників, коли зрозуміли, що сюда (до адміністрації) зможуть прилітати і одним снарядом можуть накрити всіх. Розумієте? І  ше раз хочу підкреслити: величезну роль в тому, шо Ірпінь став величезною оцією територіальною обороною, зіграв мер міста. Олександр Григорович Маркушин. Він їздив по всіх локальних точках і пояснював просто: «Хлопці, дивіться – єднаємось всі разом, єднаємось, єднаємось, єднаємось…» У нього була і своя військова команда, і був зв’язок зі Збройними силами України, бу́ли й інші люди, і жінки з міської адміністрації, які з ним все це робили. Тому що, по-перше, необхідне забезпечення, по-друге, в  Будинку письменників функціонувала гаряча їжа – сніданок, обід, вечеря. Ти міг там спокійно попити каву. Даже привозили волонтери величезну кількість їжі, води і цигарки. [А  Ви пам’ятаєте вулицю Університетську? Такий рубіж між нашими і окупантами був біля Центрального парку.] Я погано знаю ту місцевість, я там був один раз, і то ми там були вночі. Знаєте, я хочу Вам сказати, ми часто виїжджали на Караван-гала [ресторан «Караван-Гала»] і на «Жираф». Перший раз коли приїхали, це було восьме березня. З  Києва тоді приїхали зробити ротацію хлопцям, то будинки, які були поруч, були, якось так, вибірково пошкоджені. Приїхали ми, побули чотири дні, і потім ротація пройшла і в нас. А потім ми приїхали другий раз, буквально через тиждень, там уже практично будинків не бу́ло…, розумієте. Тобто там, де був спротив, шалений спротив, то вони туди й гатили. І їм було без різниці, куда гатити. А лиш би туда, де був активний спротив, в «Жирафі», і Будинок культури пошкоджений. Я не можу сказати Вам, чи там були люди. Але то, шо поцілили по Будинку культури, а він у нас в Ірпені, знаєте, був такий особливий і гарненький був. [Ну да, в стилі ампір сталінський.] І то, шо попали по ньому, то це зробили навмисно. Це якийсь дебіл, або хтось з ждунів, знаєте? Ждуни «руского міра» корегували… Цей будинок досить зруйнований… [Будь-які розриви снарядів, пов’язані з коригувальниками, так?] На початку – да. А потім уже коли, розумієте, коли були стабільні очаги спротиву – це був ТРЦ «Жираф», з самого першого дня, стабільною точкою спротиву і був Караван Гала… Рашисти гатили в місті просто по певній вибраній площі, розумієте. Я сам артілєріст… Є в артілерістів таке поняття «стріляєм по площадям». Тобто площа 400 на 400 метрів, головне щоб приціл постійний, а  ти тіки коригуєш  – називався «бєглий» вогонь. Була команда  – «четирі, бєглий». Там, там, там… Просто стріляють по площадям. Я Вам ще таке хочу сказати. Я знаю тих людей, що охороняли «Жираф», і можу Вам дати їхні номери тєлєфонів, шоб Ви поговорили, з Валєнтіном, я його називав «Валіко», він був у мене в відділенні. Він перший підбив топливозаправщик на Вокзальной, коли зупинили колону рашистів. А потім вони від’їхали назад і їх усіх накрили на вулиці Вокзальній в Бучі. Але треба мені спитати, чи вони погодяться з Вами поговорити. Я знаю, хто скерував туда вогонь. Це коригувальник наш був, він був у нас в Будинку творчості, і наша артілєрія тоді накрила оціх всіх орків, але перший, хто підбив топлівозаправщик – це був Валентин. Там у нього брали інтерв’ю вже і французи, і нємци, і японци, і хто там тіки не брав. Наші так самі останні взяли, да. Я Анаконду спитаю, і Каскада, чи можна [зустрітися]. Сергій З.  він… – людина-скеля, розумієте. Він сам по со́бі такий мощний чоловік. І він дуже велику роботу тоді зробив для людей, які проходили вишкіл, які там «купляли» або готувалися, знали шо це буде. Я звичайно, хотів би, щоб він по Ірпіню провів Вас. [А із жінок хтось відзначився, саме як бійці, а не як волонтери?] Дуже багато. Мені треба спитати, чи вони погодяться Вам дати інтерв’ю. Багато хто з них в команді Маркушина. Розумієте. Вони працювали з ним в міській раді. Вони й зараз працюють. Я на них ко́ли ди́влюся – я в них закоханий. Вони гарненькі дівчата, їм народжувати, треба, щоб їх любили. А вони, як справжні чоловіки, носили зброю і стріляли. Я пишаюсь ними! У мене є одна фотографія, де я з мисливською зброєю, це мені зробила оця дєвочка, якій ще немає тридцяти років. Я сказав, шо це буде в архів для мене особисто, коли переможемо, шоб я міг там показати це. Я сам хочу написати про це книжку. Зараз вийде збірка моїх віршів, там 13 віршів. Я писав їх в окопах. Одну строчку я написав у Романівці, а дописав на Каравангалі, да. Я  зараз віддав збірку, шоб мені її підготували до друку і відредагували. Але я не хочу нічого міняти в текстах віршів. Про мене написали статтю і в Вікіпедії, як я боронив Ірпінь. Ви можете продивитися там. Також «Армія Інфо» брала у мене інтерв’ю. Але! Шановна пані, я не хочу бути героєм, а хочу шоб це дойшло до людей. От я зараз подарував бронєжилєт свій у музей, а на броніжелєті написано два гасла: «Я українець і маю розум переможця». А на задній пластіні написано: «Українці народжені перемагати. Слава Україні!». Під час боїв я написав тоді ручкою. Я хотів, якщо зі мною щось трапиться і я загину, шоб ці б…ді – кацапи подивилися, хто іде проти них. Розумієте? Нас можна завоювати, але підкорити нас неможливо. Не кожний зміг би зробити такого забезпечення різним провіантом і продуктами, якби не допомога мера міста Маркушина і колишнього мера Карплюка зі свого боку та їх команд. Тепер що стосується Карплюка  – дивіться. Давайте будемо говорити таким чином. Я погано знаю Ірпінь. Я погано знаю людей. З Карплюком зустрічався один раз… Чому я вважаю, що це людина якоїсь нової формації? Він створив в Ірпіні товариство відважних, так і назвав – «Відважні». Багато молоді йому повірило, пішло до нього. Вони уже дихають українським світом – світом від-важ-них. Нє «отважних», нє «смєлих», а українською – «відважних». Він побудував будинок і назвав «Товариство відважних». Тепер дивіться, ще одне: він створив нову політичну силу, Цю політичну силу можна сварити, ненавидіти, а можна і любити. То ж само і Карплюка любили або ненавиділи. «Нові́ обличчя». Але почекайте, він же не назвав так «Новиє ліца», а «Нові́ обличчя». Він хоче, шоб поруч з ним бу́ли нові обличчя. А тепер подивіться на склад депутатського корпусу політичної партії «Нові обличчя». Я з ними був на першому штабі. Вони всі молоді, до тридцяти років. І вони проявляли, як це сказати?… «чудєса храбрості». Я в них, в їхних очах не бачив страху. Розумієте? Я їх бачив – вони нікуди не втікли. Він сто́яв зі своїми людьми, забезпечував евакуацію потягів. Як проводилась евакуація? Ви не бу́ли ні разу на евакуації? От, наприклад, моя дружина з дітьми захотіла евакуюватися. Я провожаю її, як чоловік, який зі зброєю в руках, а сам залишаюся боронити свою землю! А провожаю дружину, дітей, шоб вони виїхали, шоб вони залишились живі. А там було зовсім не так – деякі чоловіки відштовхували дітей і жінок, які хотіли їхати першими. Чо-ло-ві-ки! Це ті, хто хаяли Карплюка? В чому різниця? Я це бачив своїми очима, бо я декілька разів був на евакуації. Мені було соромно за цих чоловіків, які носили штани. Тому тут – і проблема, як на це дивитися. Але дивитися то одне, а ми всі чудово розуміли, що якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли насмерть.