– Я щаслива людина, – говорить письменник Сергій Мартинюк, якому 10 липня нинішнього року виповнилося 60 років. Він народився в селі Крижовлин Балтського району на Одещині. У 1983 році закінчив Одеське вище військове командне артилерійське училище. Служив у Німеччині і на Зеленому Клині на Далекому Сході. Побачив облудність радянської пропаганди про дружбу народів. Перевага завжди надавалася росіянам. Можна було зробити кар’єру, записавшись росіянином. Сергію Мартинюку теж пропонували стати росіянином Мартинюковим, але він відмовився зраджувати свій рід і свою українську націю. Проте Мартинюк говорить, що в армії навчився головного правила життя: «Істину треба не пізнавати, її треба створювати. Тому ніколи не здавайся і вір у себе».
У 1991 році в зв’язку із скороченням капітан Мартинюк був звільнений у запас і повернувся в Україну. Він був депутатом Балтської райради, працював радником голови Федерації профспілок України, генеральним директором підприємства Дирекції управління майном Національної спілки письменників України, викладає журналістику в Київському фаховому коледжі приватного ВНЗ «Університет сучасних знань».
В дитинстві Сергій Якович писав оповідання і мріяв стати письменником. Тепер він здійснив свою мрію. Сергій Мартинюк пише прозу, публіцистику, вірші і п’єси. Назви його книг говорять про їх зміст і характеризують автора: «Здобули волю – здобудемо долю», «З Україною в серці», «Пишаюся, що я Українець», «Я Українець і маю розум переможця», «Народжені перемагати», «Маю честь бути Українцем», «Того, хто йде, важко спинити». Сергій Якович заснував альманах «Балтське коло», мистецький проект «Моя перша поетична збірка» і Балтський літературний осередок Ліги українських письменників ім. П. Чубинського.
Сергій Мартинюк говорить, що українцям необхідно подолати нав’язаний нам комплекс меншовартості і закликає: «Ми повинні створити націю з розумом переможців». Він це робить, розповідаючи в своїх книгах і виступах у ЗМІ правду про Україну і її героїчне минуле.
С. Мартинюк став засновником і директором Благодійного медичного фонду «Лелеко», створеного у квітні 2014 року для допомоги травмованим учасникам Революції Гідності і пораненим на Донбасі захисникам України від російської агресії. Упродовж 2014-2015 років фонд «Лелеко» направив на реабілітацію 550 осіб.
У 2021 році С.Я. Мартинюк обраний членом Центрального проводу Спілки офіцерів України.
Сергій Мартинюк одружився 19-річним курсантом і вже понад 40 літ живе з своєю дружиною. Зараз Мартинюки живуть у місті Ірпені на Київщині. Сергій Мартинюк говорить: «У нас здорові діти і здорові онуки. Ми хороша родина». Сергій Якович вчить дітей: «У житті не треба соромитися трьох речей – старого одягу, простого життя й стареньких батьків».
Мартинюк своїм життям підтверджує те, про що пише в книгах. Коли розпочалася повномасштабна агресія Росії проти України, Сергій Мартинюк у той же день взяв мисливську рушницю і став до лав Ірпінської територіальної оборони. Він згадує: «У мене була власна мотивація – я захищав свою землю, свою родину, свій дім, Я не маю права не боронити свій дім і свою родину. Вважаю, що це обов’язок кожного справжнього чоловіка. Ми чудово розуміли, якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли на смерть. Ми чудово розуміли, що за Україну треба вбивати, а не гинути. Смерті не боялись».
А смерть носилась поруч. 38 бійців територіальної оборони і 50 військовослужбовців Збройних Сил України загинули в боях за Ірпінь. Сергій Мартинюк був двічі контужений. Але він в числі переможців, які відігнали московських окупантів від Києва.
Азербайджанський журналіст Ейнулла Фатуллаєв назвав Сергія Мартинюка уособленням територіальної оборони в Ірпені.
Зараз Мартинюк підліковує здоров’я і знову взяв до рук перо. Вже підготував збірку віршів, пише книгу про нинішню війну і планує створити фільм з цієї теми.
З роси і з води вам, Сергію Яковичу!
Анатолій Зборовський, директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею
