Я полюбляю вранішній Київ. Просто мені подобається ранок і поспішаючі кияни по своїх справах. Дивно, але після карантину я не бачу розпачі і озлоблення в киянах. Хоча цей занесений вірус багато поломав людських доль і змінив ритм життя. Якщо далі буде продовжуватись ця істерія з масками, то невдовзі діти народжуватися будуть в масках. Ще дуже подобається прогулятися вранці від метро Святошино до метро Нивки. І надихаєшся Києвом і порадишся з ним, і з киянами перекинешся декількома словами. Ні, ми невмирущі і ніякий вірус нас не позбавить віри в себе. –Скажіть, будь ласка, ми так доїдемо до Майдану Незалежності? – спитав мене молодик. Ясні очі і голос не шепотливий, а нормальний. Стоять родиною, чоловік, дружина, два хлопця. Питання відірвало мене від роздумів. Я планував вийти на метро Університет і пройтись по парку Т.Г. Шевченка і привітатись з Кобзарем. А тут питаннячко і …привітаємось з Кобзарем завтра. — Вам треба пересідати і їхати далі? – питанням на питання відповів я. –Ні, ми хочемо погуляти по Хрещатику і Майдану, взагалі по Києву. Сину старшому сьогодні 14 років і вирішили зробити подарунок – подорож до Києва. – відповідав просто. –Так, давайте я вас проведу на Хрещатик. Покажу трохи Києва. Згода? — Звісно згода. І далі ми хочемо попасти ще на виставку зброї в парку Слави. Це молодший хоче побачити. Ну і ми також. Покажете як проїхати? — Покажу і їхати не треба пройдети пішки по Маріїнському парку, подивитесь музей води і чудову скульптуру закоханих. Ця скульптура увіковічила двох іще живих людей – італійця та українку, яких звела і розлучила війна. І пройдетесь через міст закоханих. Згода? Вже на Хрещатику подарував від себе старшому Богдану книгу “Народжені перемагати”. Все ж день народження у хлопця. Малому Владу теж подарував книгу. Сфотографувалися на згадку. І заключний штришок. Дивився на молоду родину і у мене співало серце. Вільні і щасливі. Закохані і впевнені у собі. Згадалось село мого дитинства. Колгосп і відчай, виїхати до міста проблема і неможливо. Колгоспний раб має працювати тільки в колгоспному “раю”. А як виїдеш, якщо селяни люди третього сорту і паспортів не мають. Як тут не згадати немудрацьке діло Хоми Гудзя, тобто “живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною, вмирають на гною”, аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив в планах будівництва соціалізма і “світлого майбутнего комунізму”. Добре, що Україна незалежна Держава. Щасти молодята вам по життю.