Олександр Мазуренко і його “Із Донецька – Україною. Дев’ять з половиною тисяч кілометрів на милицях”.Сьогодні забрав і вислав Новою поштою – 55 примірників книги на Білицьке. Їхав додому і передивився книгу. Вражає. Майже 10000 км по Україні в ім’я України на милицях. Наведу свою передмову і поставлю єлектроний варіант книги у себе на сайті – leleko.org.ua/ – Він виглядав втомленим і простим. І ця проста втомленість – була його силою. Сила має сенс лише тоді, коли в серці палає любов. Любов до рідного краю – України. А ще візок, кожне коліщатко свій тон мало, вони котяться і перегукуються. І прапорці, маленькі прапорці, один партійний Української Народної партії, другий небесно – златавий України. Таким я його вперше побачив на дорозі Ухожани – Балта. Під’їхали разом з Володимиром Клишавчуком, отаманом РКТ імені Петра Сагайдачного. А під’їхали круто, як “багаті” бізнесмени на “шикарній” машині “Москвич – 412”. Так і познайомились. Порожня дорога, чоловік на милицях і з маленьким візочком, “крута” машина “Москвич – 412” і нас аж два Балтських козака. — Слава Україні! – це я.– Героям слава! Нарешті свої – він, Сашко Мазуренко. Потім була лікарня, виступи перед школярами, щирі розмови. Коли їхали назад в Балту, згадалась вранішня розмова:– Мартинюк, твій однопартієць, йде на милицях з боку Піщани. Їдь зустрічати – мене це дратувало, і голос який це казав в слухавку телефона, і це “однопартієць”.– Чому однопартієць? – намагався говорити спокійно, – Може Українець, сильний духом Українець – зробив паузу, щоб не нагримати на говоруна з того боку, – а вже потім однопартієць. Як ти гадаєш?– Однопартієць, не однопартієць. Яка різниця? Їдь і зустрічай. Ато українець, українець… – перебив бо не хотів чути це “блекотіння”. Як їм добре жилося до Помаранчевого повстання. — Добре я з козаками зустріну, не переймайся. А до тебе маю прохання: коли побачиш мене в місті, то, прошу, перейди на інший бік вулиці, бо буду бити твою мерзену пику, там де побачу. За твою дурну меньшовартість і паплюження України. Ти мене почув. – поклав слухавку бо не хотів чути виправдовування. Після цієї розмови почав писати в автобіографії, що маю партійність – Українець. Це було в далекому 2005 році. Вже в серпні 2019 року отримав листа від Олександра Мазуренка. Думаю, цей лист буде кращим за всі мої слова. Це лист спомин перетворення малороса на свідомого Українця: — “Доброго дня шановна редакція. Пише Вам колишній зросійщений українець з Донбасу, вірячий в могутність і правильний курс комуністичної партії Радянського Союзу. Та стався випадок, котрий змінив моє життя, мої погляди на оточуючий світ. Був 1981 рік, мені 30 літ. Жили ми тоді в Лисичанську. Одного разу, ідучи мимо газетного кіоску, раптом уздрів чийсь погляд з вікна. Зупинився, озирнувся. На мене сумно дивилися очі Тараса. Я вперше бачив портрет Шевченка, невідомого польського художника на обкладинці березневого журналу “Всесвіт” за 1981 рік. Я придбав його, фактично ради портрета. Але вдома почав читати цікаву передмову тодішнього редактора Віталія Коротича до оповідань канадського письменника Фарлі Моуета. Який сором! Я читав мало не поскладах. Пройшло якихось 10 років, як я приїхав з Київщини в Попасну на навчання, і ось призабув свою мову. Несказавши рідним про таке відкриття, вмісто “Правди”, “Ізвестій” передплатив “Всесвіт”, “Літературну Україну”, “Слово Просвіти”, а пізніше “Українське слово”. Минуло 10 років і 1991 року Україна стала незалежною. Розвалився могутній Радянський Союз. А я як свідомий українець першим підняв небесно – златавий прапор на покрівлі свого будинку. Сьогодні мені 68 років і ніколи не забуваю той березневий день, той журнал і Тарасові очі! Спасибі тобі, що встиг вихопити мене з обіймів Кремльовських міфів і брехні братерської дружби і боротьби за мир. Олександр Мазуренко, полковник Українського козацтва, м. Балицьке, Донечина. Від себе добавлю одне. Нас привчили, що “один у полі не воїн”. Це не так. Один в полі воїн і сміливий, непереможний воїн, якщо він має Українську гідність, непохитність, сміливість. Колись в дитинстві мене вчили, що — Не є той Українцем, який боїться померти за Україну. Для могили у кожного є своя земля. Для нас це Пелазгієя – Антія – Скифія – Сумерія – Русь – Україна. Пишаймось цим. Тому і погодився допомогти в виданні цієї книги про нескореного Українця (не однопартійця!) за йього хист і силу духа власним прикладом поєднати і зробити Українську Україну. Зразу кажу – не маю жодного зиску. Я хочу, щоб прочитавши цю книгу, молодь була щасливіша за нас, за наше покоління борців за кращу і квітучу УКРАЇНУ. В сьогоденні у нас переплутані полюси: у нас зраду називають подвигом, крадіжку – захистом знедоленних, правду – брехнею. Друзі – бути Украхнцем не соромно. Соромно цим не пишатися. Ставаймо кращими, гідними, сильними. І заключний штришок: книга Олександра Мазуренка – це посібник, як із малоросів стають свідомими Українцями. Саме тому прошу і вимагаю – нам треба мати культ Українця. Лише дурний “малорос” із кимось “узгоджує” літопис, а мудрий, сильний, достойний Українець його розповідає і творить. Не скиглити, а боротися. Ставаймо кращими… Пишаюсь своїм другом Олександром Мазуренком, який зробив неможливе – можливим. Сергій Мартинюк – Світогор Лелеко.