Книга, що болить українством (Надрукована в благодійній вільній газеті “Вечірній Коростень” 11 січня 2020 року №4 (1458)

Письменник Сергій Мартинюк за освітою військовий. Уродженець Одеської області, при першому знайомстві любить наголошувати, що він козак з Балтського району Одещини. І в тих словах уже відчуваєш: ця людина пишається своїм українством. Письменник був активним учасником двох Майданів, тож про ті події не міг змовчати і розповів про пережите у нарисах. Сьогодні Сергій Якович – голова благодійної організації «Благодійний медичний фонд «Лелеко». Він, генерал-осавул Українського козацтва, активно підтримує бійців АТО.

Нещодавно письменник подарував читачам дивовижно патріотичну і людяну книгу «Народжені перемагати», що увібрала його нариси, поезії та драматичні твори. Збірку відкриває автобіографія автора «Про себе». Зазначу, що чимало автобіографій письменників мною читано і перечитано, та й опубліковано біографій митців у моєму авторстві немало. Чим же особлива автобіографія Сергія Мартинюка? Особлива своєю щемливою життєвою правдою. Він довірливо-щирий у своїй розповіді про дитячі літа і юність. Його життя – це життя покоління, яке відчуло на собі чорні крила «старшого брата». Ось один із болючих епізодів того пережитого минулого: «Про моїх дідусів. Батьків тато, Мартинюк Никифор, пропав безвісти на полях битв Другої світової війни. Материн батько – Бузовський Сильвестр Степанович. Воював і пройшов війну. Живим повернувся в рідне село. І тут (зненацька?!) – голод 1946 – 1947 років. Що мали відчувати ті, які пройшли пекло Другої світової, повернулися додому й бачать, як совіти забирають усе зерно в «закрома Родины», приречуючи на голодну смерть жінок і дітей, які пережили окупацію, та їх, начебто визволителів Європи від німецького фашизму? Голод лютував по всіх селах Балтського району.

З села не випускали, інколи можна було поїхати в місто, поміняти якісь речі на продукти. Одного разу дідусь та ще декілька таких же відчайдух поїхали до міста по продукти. Для конспірації взяли з собою дітей. Далі на потязі дісталися до Західної України. Там наміняли хліба і борошна й поверталися додому. Їхали на дахах вагонів. Дідуся Сильвестра зняли з вагона червоноармійці як порушника. (Якого порушника? За що? Він воював і визволяв від німців Європу). Він тільки встиг передати мішок з хлібом дочці. Цей хліб і врятував усю родину від голодної смерті. Дідуся поховали під Тернополем. Де? Невідомо. Балтський район – це хліборобський край, тут живуть працьовиті люди, вони вирощують багаті врожаї. Чого треба було їхати за хлібом аж до Західної України? Мої бабусі усе життя тримали в запасі сірники, сіль, цукор. У магазині завжди купляли цукерки і печиво-житняки. Було таке печиво, я досі пам’ятаю його смак. Коли вже наша родина переїхала до міста, я часом приїздив до села, й мене завжди пригощали цукерками і житняками й обов’язково давали з десяток горіхів. Я відмовлявся, бо в місті цукерки були більш якісними і смачнішими, а в села завозили дешеві. Було трохи дивно й водночас незручно: велика долоня, в мозолях і зморшках, яка важко працює на городі і в полі, – а в ній цукерки, горіхи, печиво».

Звертаючись до пам’яті про батьків, письменник згадав їх із вдячністю «за те, що не заважали падати й допомагали вставати», і особливо за те, що зростили його українцем.

Справді, автобіографію С. Мартинюка сприймаєш не тільки, як твір про його особисте життя, а й як хроніку життєпису боротьби українців за кращу Україну. Для мене, читачки книги, автобіографічна сповідь Сергія Мартинюка – один із кращих його нарисів. У збірці «Народжені перемагати» розділ нарисів автор назвав «Пером публіциста». Це краща частина його книги, у якій постають не тільки реалії життя українців, а й сам автор довірливо розкриває найпотаємніші закутки своєї душі, дозволяє читачам пережити ті ж почуття, які живуть там. 

Як ніхто інший, Сергій Мартинюк тонко відчуває причини й наслідки денаціоналізації українців і ці відчуття передає в нарисах.

Саме в нарисах ми можемо знайти відповідь на питання, чому письменник стояв на Майдані, як він реагує на прояви шовінізму й патріотизму в інших людей, звідкіля його заглибленість у глибинні пласти української історії. Нарис «З недавніх споминів» дає відповідь на перше питання: «Чому я був на Майдані?… А хіба міг не бути? Міг. Але там стояла Україна, тому не міг не бути. Там стояв мій народ, який хотів скинути москвинські пута і нарешті закінчити цю 350-річну війну з Московією. Не просто закінчити, а поставити крапку Перемоги». Є в цьому нарисі чітко визначені червоні лінії: українці мають скинути машкару меншовартості, народити націю переможців, кожен українець має пишатися тим, що він українець, і мати розум переможця. Ці ідеї визначають сутність всієї книги С.Мартинюка. Вони звучать і в поетичних творах митця.

У книзі – низка висловів, які сприймаються як афоризми: «Тільки рідне є рідним», «Найкраще почуває себе той, хто є собою» та ін. Письменник часто звертає свій погляд у минуле, до праісторичних коренів – періоду дажбожичів, оріїв, етрусків, пелазгів, аби підкреслити міцність духу свого народу: хоч нас завойовували, але не підкоряли. Саме оцю нескореність і древність народу викидали з історії завойовники, намагаючись стерти народну пам’ять. 

Публіцистика С.Мартинюка гостра і лірична, подекуди вона саркастична, але настійливо спрямована на головне: ти українець і мусиш цим пишатися. Адже 350 років такі почуття були забороненими. Виявляти їх було соромно: той сором вбивали в голови новим поколінням –  навіювали меншовартість. Пишатися своїм українством – тема актуальна для молоді й сьогоденної України. Вона залишається майже нерозробленою в літературі.

Розділ віршів письменник назвав «Думки вголос». Значна частина поезій, що ввійшли до розділу, створена С.Мартинюком під впливом Майдану. Вона вихлюпнулася із серця поета у час найвищого піднесення, коли з душі рвалися поетичні акорди. У поезіях звучить відчуття України в собі. Він закликає українців бути гідними свого звання. Поетові болить українство, своєю поезією він формує у читача велич звання українця. Так, поезія «Всі шукають можновладців» розповідає про сумні реалії: народ обирає сильного лідера, «голову розумну», щоб лідер той був «самостійний, гордий, впевнений та щоб кохав державу». Але для автора важливим є ще те, щоб та голова була не якою-небудь:

Яку-небудь нам не треба –

Це буде по-свинськи.

Голова повинна бути

Тільки українська.

Поезія АТО в С.Мартинюка неймовірно болюча, водночас вона перевита чуттям гідности і чести. Наведемо для прикладу вірш «Люба моя! Я для тебе»:

Я з тобою навіки. Війна.

З неба веселкою і світом. Війна.

Між хмарами і сонцем. Війна.

Я повертаюсь лелекою. Війна.

Я повернувся янголом. Оберігаю.

Я біля тебе. Назавжди.

Пробач мені…

Моя Кохана…

Низка поезій цієї збірки переконує, що патріотизм починається з любові до рідної домівки. Для поета – це Балта. Він залишається балтянином, для  нього «Балта – світоч землі», «балтяни не грають у гідність». Поет зізнається у щирості своїх почуттів:

Я пишаюсь тобою, балтський степе.

Я закоханий в тебе, Балто.

Балтяни! Живіть достойно,

З українською Балтою в серці.

Душа поета чуттєва до сучасних реалій. Для нього, балтянина, Україна – це європейська перлина, а її захисник – Дажбог, і він звертається до нього:

Дажбоже, врятуй Україну!

Бо це ж батьківщина Франка,

Хай цю європейську перлину

Не знищить москвинська рука.

І знову ж таки наголосимо, що і в поезії, як і в публіцистиці для поета важливою залишається думка, ідея. Тож подекуди рима десь кострубата. Поет не вишколює її. Патріотична ідея залишається центром сказаного. Слово патріота не поступається перед милозвучністю.

Особливу увагу привертають чотиривірші з розділу «Катрени з нагоди». Вони в чомусь схожі на мудрі народні частівки: у них звучить та ж виваженість думки, той діткливий гумор, щирість і веселий український характер. 

П’єси С.Мартинюка теж особливі: вони про героїв Майдану. Заглиблений в українську історію, автор вважає християнство одним із чинників поневолення українців, їх гідности і волі. Герої драматичних творів – сучасні молоді люди, майданівці та атовці – але імена у них стародавні: Лада, Дантур, Ратибор, Зореслав, Світослав, Божена… Письменникові настільки імпонують такі імена, що й він має літературний псевдонім – Світогор Лелеко. Він упевнений, що знання своїх глибинних джерел допоможе українцям стати нацією.

І хоч під обкладинкою книги зібрано різні жанри: публіцистику, поезію та драматургію, кожним твором цієї книги автор підкреслює, що українці – прадавня волелюбна нація. Їх горді, незламні предки пишалися своїм українством і залишили своїм нащадкам заповіт завжди пам’ятати: ми маємо жити не тільки вільними серед вільних, а й пишатися тим, що ми українці. Саме оцей постулат – пишатися своїм українством – є актуальною проблемою для сучасних українців, і автор намагається пробудити, а то й народити такі почуття у своїх читачів. Він привертає увагу до таких деталей повсякдення, на які українці перестали зважати, але саме вони роз’їдають народну душу, впливають на її денаціоналізацію. Йому прикро, що вулиці України мають назви не українських звитяжців, а їх окупантів, та й на вулицях українських міст рідко чути українську мову.

Нещодавно книгу «Народжені перемагати» відзначено престижною літературною премією імені Василя Юхимовича.

Читаймо її – авторові не тільки болить Україна, він формує культ українця, тому й закликає: «Щоб стати європейцем, треба спочатку стати українцем». Пам’ятаймо життєву мудрість цієї книги.

Антоніна Мовчун кандидат педагогічних наук, заслужений учитель України.