«Це я мав би мати право їх судити чи реабілітувати».
Після інсульту він ходив із палицею й говорив тихо. В однокімнатній квартирі — старі меблі, книжки, дерев’яний тризуб на стіні. На газетах лежало кілька скибок чорного хліба.
На запитання, чи потрібна допомога, відповів:
«Дякую, не потрібно. Мені всього вистачає».
Цим чоловіком був Богдан Климчак (1937–2018) — письменник, який провів за ґратами 17 років і 40 днів.
Сьогодні минає 36 років від дня його звільнення. 11 листопада 1990 року він вийшов на волю останнім з українських політв’язнів радянських таборів.
Із рідного дому Богдана вигнали ще дитиною. У 8 років родину примусово виселили із Себечева на Львівщині. Коли старшого брата Мирона засудили за участь у підпіллі ОУН, прийшли й по решту сім’ї.
12-річний хлопчик, матір, 2 сестри. Місяць у товарному вагоні — і бараки серед тайги у Хабаровському краї. Воду топили зі снігу. До школи ходили за 5 кілометрів.
Навесні посадили на вікнах помідори. Богдан згадував, як об’їдав їх іще зеленими.
Попри все, вивчився. Закінчив гірничий технікум у Магадані, отримав диплом, купив квиток на теплохід до рідних.
Перед від’їздом його заарештували.
Донесли товариші по навчанню. Зокрема, за слова, що в Угорщині 1956 року відбулося народне повстання проти комуністичної тиранії. За «антирадянську агітацію» отримав 5 років таборів.
За колючим дротом почав писати. Рукопис новели про добу з життя політв’язня перекинув через паркан до жіночого табору. Серед його читачів була повстанка Анна Попович.
Після звільнення працював слюсарем, одружився, намагався облаштувати життя. Але КДБ стежило й погрожувало. Доводилося змінювати роботу й міста. Написане було небезпечно навіть показувати.
«А кожний письменник прагне мати публікації», — пояснював він.
У 1978 році наважився втекти через Іран на Захід. Узяв щоденник зі спогадами про табори. Перейшов кордон, сподіваючись попросити політичного притулку.
Через 9 днів його передали назад СРСР.
Новий вирок — 15 років суворого режиму і 5 років заслання.
Під час другого ув’язнення — 12 років без жодного побачення. 590 діб у штрафному ізоляторі. Удень нари піднімали. Богдан ходив камерою, щоб не замерзнути.
Коли почали звільняти політв’язнів, відмовився просити помилування. Не визнавав себе злочинцем. В Україні вже збиралися багатолюдні мітинги, майоріли синьо-жовті прапори, а він іще залишався за ґратами.
На волю вийшов у 53 роки. Від радянського паспорта відмовився. Заяви на реабілітацію не подав. Про тих, хто його переслідував, сказав:
«Це я мав би мати право їх судити чи реабілітувати».
У Львові нарешті видав свої твори — «Оаза-гора», «Оновлений Декалог поневоленого Українця». Його художні тексти й табірні спогади дісталися читачів. Богдан сподівався, що вони допоможуть молодим зрозуміти пережите його поколінням.
Доглядав вазони, працював за старим комп’ютером, стежив за подіями. Жив на мінімальну пенсію. Одного разу небайдужі оголосили в соцмережі збір для нього. Коли на картці накопичилася чимала сума, шахраї дізналися його банківські дані й виманили зібрані гроші.
Попри все пережите, незадовго до смерті Богдан говорив: якби довелося, знову прожив би те саме життя. Вважав своїм обов’язком відстоювати інтереси українського народу.
Він знав ціну цим словам. Дві депортації, табори, голод, холод, роки без рідних. Витримувати допомагало переконання, що бореться за правду. Навіть заради звільнення не погодився просити пробачення за свої погляди.
Богдан помер 21 червня 2018 року. Його поховали на Личаківському кладовищі у Львові.
В історії він залишився останнім українським політв’язнем радянських таборів. За цими словами — ціле життя людини, яка хотіла вчитися, любити, писати й повертатися додому.
Багато років життя в нього відібрали назавжди. Та Богдан Степанович таки дочекався незалежної України й побачив свої рукописи книжками. Тепер у них звучить його голос. Голос чоловіка, якого радянські кати тримали за ґратами понад 17 років, але так і не змусили назвати свою любов до України злочином.
