Швейцарія — країна бездоганного шоколаду, точних годинників і ще точнішої, просто-таки кришталевої «нейтральності», яка під час Другої світової війни чомусь мала надзвичайно виразний присмак металу, збройового мастила та золотих злитків. Міф про маленьку, беззахисну альпійську республіку, що героїчно тремтіла в оточенні лихих диктатур і рятувалася виключно молитвами та високими горами, є чудовою казкою на ніч. В реальності ми побачимо дещо іншу, набагато прагматичнішу картину.
Швейцарська «нейтральність» — це не стільки дотримання високих моральних принципів, скільки неймовірно прибутковий бізнес. Після блискавичної поразки Франції влітку 1940 року Швейцарія опинилася в повному оточенні держав Осі. Замість того, щоб піддатися паніці, швейцарський уряд обрав лінію поведінки, яку дипломатично і дуже красиво назвав «тактикою зволікання». На практиці це означало геніальну стратегію: «Давайте продамо їм стільки зброї та матеріалів, щоб їм було вигідніше залишити наші заводи цілими та функціонуючими, ніж бомбити їх».
Швейцарська економіка та її високорозвинена промисловість були надзвичайно тісно пов’язані з нацистською Німеччиною. Класичний швейцарський парадокс стримування: озброїти потенційного ворога до зубів, аби він ненароком не напав. І, о диво, нацисти дійсно не здійснили вторгнення, адже нейтральна держава забезпечувала їм не лише зброю, але й зручне, безперебійне транзитне залізничне сполучення через Альпи між Німеччиною та Італією.
Особливо зворушливо виглядає ставлення деяких швейцарських збройних корпорацій до власної звітності — точність, як у швейцарського годинника. Наприклад, річні звіти відомого виробника озброєнь Oerlikon-Bührle S.A. за період з 1939 по 1945 роки просто зникли. Випадково, звісно. Прикра адміністративна помилка. Можливо, миші з’їли саме ті сторінки, де фіксувалися надприбутки від співпраці з нацистським режимом.
Паралельно з цією тісною економічною співпрацею розгортався ще один захопливий спектакль для внутрішнього споживача. Швейцарська армія на чолі з генералом Анрі Гізаном героїчно відступила до альпійського «національного редуту», щоб демонструвати всьому світу непохитну волю до військового опору. У країні активно культивувалася так звана «духовна оборона» (défense spirituelle), яка пафосно проголошувала перемогу духу над матерією. Проте, поки солдати мерзли в бункерах, демонструючи готовність стояти на смерть заради високих ідеалів, швейцарські промисловці та банкіри в теплих кабінетах відважно підписували вигідні контракти з Берліном, керуючись виключно матерією та принципом «business as usual».
Стабільний, вільно конвертований швейцарський франк був неймовірно привабливим для Третього Рейху, який постійно страждав від хронічної нестачі валюти. Швейцарія стала ідеальною фінансовою гаванню для сусідів.
Сама Швейцарія любила позиціонувати себе як незалежного глядача, що сидить на затишному «балконі над Європою». Але цей безсторонній глядач не забував у перервах між актами кривавої трагедії продавати акторам на сцені набої та ховати їхнє золото. Моральна дилема між загальнолюдськими цінностями та фінансовими інтересами завжди елегантно вирішувалася на користь суворої «державної необхідності».
Західні союзники, правда, мали щодо цього дещо іншу точку зору. Британське Міністерство закордонних справ у 1941 році цинічно, але влучно зазначало, що німці не окупують Швейцарію не через страх перед її армією, а тому, що швейцарські банки та промисловість активно працюють на Вермахт, а нацистська верхівка ховає там свою здобич. Американська урядова програма «Safehaven» у 1944 році взагалі відкрито розглядала Швейцарію як потенційну економічну філію Осі та гігантську перевалочну базу для награбованих багатств.
Після війни, коли союзники почали ставити незручні запитання про фінансову колаборацію, яка сприяла затягуванню конфлікту, швейцарці зробили надзвичайно здивовані обличчя. Вони блискавично витіснили з колективної пам’яті непривабливі факти, створивши зручний подвійний міф. Нація миттєво згадала про свій героїчний «редут», свою непохитну духовну оборону та безпрецедентні гуманітарні місії, делікатно промовчавши про заводи, які кували німецький арсенал. Дійсно, можна вважатися найміцнішим бастіоном миру в Європі, якщо твої корпорації вчасно та безперебійно постачають зброю для тоталітарної машини. А якщо хтось коли-небудь запитає про компрометуючі папери — завжди можна з незворушним обличчям відповісти, що через прикрий збіг обставин вони зникли.
І справа не в тому, що Швейцарія робила не надто хороші речі аби уникнути окупації. Справа у тому, що вона їх не надто охоче визнає.
—
Commission Indépendante d’Experts Suisse – Seconde Guerre Mondiale (2002), La Suisse, le national-socialisme et la Seconde Guerre mondiale : rapport final.
