Я — Українець і маю розум Переможця»: Сергій Мартинюк про битву за Ірпінь та документальну стрічку «Позивний Письменник»
Здавалося, що війна такого масштабу у XXI столітті — це лише жахлива вигадка кінорежисерів, у яку відмовляєшся вірити до останньої секунди. Проте реальність виявилася нещадною, а лютий 2022-го розрізав життя кожного з нас на «до» та «після».
Сьогодні ми говоримо про документальну стрічку «Позивний Письменник», яка стала безкомпромісним документом часу — про оборону Ірпеня, про людей, чия стійкість змінила хід ворожого наступу. Наш гість офіцер запасу, письменник, журналіст, автор сценарію та ідейник документального фільму «Позивний Письменник» Сергій Мартинюк.
У перші дні повномасштабного вторгнення він разом із добровольцями боронив Ірпінь, а вже наприкінці березня 2022 року, коли бої ще тривали, разом із Михайлом Гайдаєм задумав створити документальну стрічку про оборону міста.
Фільм став історією звичайних людей, які в найкритичніший момент стали на захист свого міста. Сам Сергій Мартинюк називає їх титанами. Про те, як народилася ідея фільму, чому Ірпінь став одним із ключових символів українського спротиву, що пережили його захисники, чому важливо зберігати пам’ять про ті події та що означає для нього бути Українцем, ми поговорили із Сергієм Мартинюком.
— Пане Сергію, як виникла ідея створення документального фільму «Позивний Письменник»?
— Задумали фільм ми з Михайлом Гайдаєм. Познайомилися випадково наприкінці березня 2022 року на Новобіличах, у штабі Ірпінської ТрО. Михайло прийшов до нас попросити ліки від застуди. Спочатку я навіть подумав, що переді мною може бути ворожий агент: мова московинська, а те, що він намагався говорити українською, виглядало непереконливо. Потім зрозумів, що він сам з Ірпеня і живе тут неподалік. Аптеки не працювали, ліки купити було неможливо. Коли він почув, що поруч квартирує Ірпінська ТрО, тобто свої і рідні, одразу прийшов до нас.
Звичайно, допомогу з медикаментами ми надали. Так ми познайомилися. І уявіть картину: московитів тільки почали гнати з Київщини, йдуть бої, зачистка звільнених територій, а два ірпінці вже планують знімати документальний фільм про оборону Ірпеня. Це не письменницька вигадка — саме так усе й було.
Створення фільму проходило під патронатом Державного агентства України з питань кіно. Зйомки проводила компанія «Гольстрім продакшн», директор — Михайло Гайдай. Автори ідеї — Сергій Мартинюк та Михайло Гайдай, сценарій — Сергій Мартинюк, режисер — Юрій Беденко.
— У чому, на вашу думку, головна особливість «Позивного Письменника»?
— Головний посил фільму дуже простий: Ірпінці. Люди. Титани. Звичайні люди, які стали легендами.
Режисер Юрій Беденко відмовився від документальної хроніки — її й так достатньо у вільному доступі. Натомість у центрі стрічки — люди. Їхні емоції, розповіді, гнів, героїзм, огиду до окупанта, непохитність, сміливість, самопожертву, любов до рідного міста. У кожного героя своя історія, свій стиль, свої емоції, невдачі, щасливі миті, горе і радість.
Фільм знятий за мотивами моєї книги «Позивний “Письменник” або як Ірпінці русню відірпінили». Історія стрічки розпочинається 24 лютого 2022 року і червоною ниткою проходить через оборону Ірпеня — від першого дня повномасштабного вторгнення до визволення міста.
— Ви були офіцером запасу. Чи виник у вас хоч на мить сумнів, чи знову ставати до лав оборонців?
— Ні. Я пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Глянув на годинникову стрілку — 4:01 ранку. Я знав, що почую в слухавку. І я хотів це почути.
Мені сказали: «Почалося. Війна. Вторгнення з боку бульби. По плану. Ти знаєш, що робити». Не повірите, але я зрадів. Зрадів і навіть станцював гопака. Нарешті московити наважилися скинути брехливу маску «братів» і вторглися в Україну. Я розумів, що крові буде багато, але в цій війні треба поставити переможну крапку.
Потім я розбудив свою Ладу-Ладуньку й запитав, чи не хоче вона поїхати до родичів на захід України. Вона відповіла: «Ти ж знаєш відповідь. Навіщо питаєш? Я з тобою до кінця». Я сказав, що залишаюся в Ірпені та приєднаюся до наших добровольців. Головне було не пустити ворога через річку та затримати його в місті хоча б на тиждень.
— А як до вашого рішення поставилася родина?
— Моя родина не просто підтримала мене. 27 лютого дружина та молодша донька самі прийшли записуватися до Ірпінського добровольчого загону. Донька сказала: «Татку, ми дійсно прийшли записатися в добровольці. Я добре стріляю, можу надавати медичну допомогу».
Я обійняв своїх рідних і міцно пригорнув їх до себе. Так обійнявшись, простояли декілька хвилин. Ці декілька хвилин були найщасливішими в моєму житті. Війна, вибухи, московити лізуть, а ми гріємося в обіймах.
— Ви одночасно були воїном і письменником. Як вдавалося поєднувати зброю та перо?
— У ті дні Україна потребувала солдата Мартинюка, а не письменника Мартинюка. Але я розумів, що ці події потрібно буде зберегти для майбутнього. Тому писав, записував, фіксував те, що бачив і переживав.
Ще на Романівці ми тоді довго говорили телефоном із дружиною. Вона розповідала, що їде до Балти підтримати дітей і онуків. Ми розминулися біля зруйнованого мосту, вона поїхала до Балтського краю, а я залишився боронити Ірпінь. Саме тоді народилася ця «Лелечанка»:
Моя гонорова Лада панянка
Під зруйнованим мостом у Романівці.
Розминулися, кохана, з тобою.
Ти до Балтського краю,
Я на Жираф Ірпінь боронити.
Яке воно крихке життя.
Кохати, жити, а не скніти.
Не говори мені про кохання.
Я знаю –
Воно вічне, кохана моя.
Я вірю –
твоя любов – моя броня.
Я вірую –
Це ти відводиш кулі.
У Письменника-воїна інша доля.
Зброя, бій, слово, перемога.
Я знаю…
Я вірю…
Я вірую…
Я мрію…
У твоїх очах сяють зорі перемоги.
6 березня 2022 року
Для мене зброя, бій, слово і перемога — це нероздільні речі.
— Бої за Гостомельський аеропорт, підрив мосту через Ірпінь, блокпост «Жираф», евакуація цивільних біля зруйнованого мосту в Романівці. Який із цих епізодів був для вас найважчим?
— Питання риторичне. Важко виділити якийсь один момент, коли всі дні були випробуванням. Ліси Приірпіння перетворилися на справжню передову. Ворог був поруч, і ми стикалися з ним практично віч-на-віч.
Особливо болісно згадувати евакуацію цивільних. Люди опинилися під обстрілами, намагалися врятувати дітей, батьків, старих. Ми бачили людський біль і розуміли, що за кожен наступний метр нашої землі хтось платить своїм життям.
— Пам’ятаєте момент, коли стало зрозуміло: ворожий бліцкриг зламано?
— Ми розуміли, що перші дні будуть найкритичнішими. Військо було розгублене, єдиного фронту оборони не було, дороги на Київ відкриті. Але московити не врахували звичайних українців, які з голими руками, мисливськими рушницями та зброєю, яку привезли із собою із зони АТО, стали в обороні рідного краю.
У перші дні треба було збити їхній наступальний порив. Переграти військовою хитрістю й дезінформацією. Ми стояли й трималися. Для нас було зрозуміло одне: якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ.
Ірпінь боронили самі добровольці. Нас було до 200 осіб, і ми утримали місто. У багатьох не було нормальної зброї. Але було головне — готовність стояти до кінця.
— Що сьогодні для вас означає Ірпінь?
— Ірпінь — місто, яке стало легендою. Ми купили тут квартиру. Вирішальним для мене був пам’ятник Тарасу Шевченку. Коли я побачив його, зрозумів, що в Ірпені живуть достойні люди.
А взагалі Ірпінь мені сподобався одразу. Було в ньому щось особливе, не схоже на інші міста. Я тоді ще написав оповідання «Ірпінь — місто з власним обличчям».
А 24 лютого 2022 року побачив Ірпінь зовсім іншим. Місто було порожнє. З боку Гостомеля чулися вибухи. Було моторошно від того, що місто пусте. Але водночас воно було наїжачене, незламне, готове дати бій. І я також готувався дати бій.
— Ви багато говорите про українську ідентичність. Звідки це відчуття — бути Українцем?
— Це формується з дитинства. Я народився 10 серпня 1962 року в селі Крижовлін Балтського району Одеської області. Моє дитинство, мої бабусі, батьки, історія мого роду — усе це формувало мене.
Ще тоді я зрозумів, що історія любить тих, хто її творить, а не тих, хто її просто вивчає. Я звичайний українець, і я не граю в гідність — я живу з гідністю. Так мене навчили батьки.
Ще під час навчання у військовому ліцеї я говорив: «Я Українець», а взвод ліцеїстів одноголосно відповідав: «і маю розум Переможця». Саме в цьому я бачу майбутнє. Достойні люди достойної Держави Україна з розумом Переможців.
— Ваше життя нерозривно пов’язане з літературою. Що для вас означає письменництво?
— Я хотів писати з дитинства. Вірші й оповідання називаю «Лелечки і Лелечанки». Мріяв навчатися на факультеті журналістики, але після смерті батька родині було важко, тому вступив до Одеського вищого командного артилерійського училища.
Першу книгу «Здобули доля, здобудемо волю» видав у 2007 році, «З Україною в серці» — у 2008-му. У 2018 році вийшла книга «Народжені перемагати, або краще померти стоячи, ніж жити на колінах». Писав, пишу і буду писати.
Я радий, що маю честь бути Українським письменником. Коли маєш Україну в серці, то буде і караючий багнет вояка, і золоте перо письменника. Вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення нової Української еліти, надихнути на відродження рідного «Я». Ми маємо створити нову націю із попелу старої — націю з розумом Переможців.
— Чому саме зараз так важливо зберігати пам’ять про оборону Ірпеня?
— Тому що пам’ять — це наша зброя проти повторення трагедії. Історія оборони й визволення міста має бути занотована й збережена для прийдешніх поколінь.
Я вважаю, що на локаціях спротиву потрібно встановлювати пам’ятні таблички: блокпост «Жираф», перший штаб Ірпінських добровольців у Будинку письменників, місця боїв.
Я викладаю в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, і ліцеїсти питають мене про оборону Ірпеня. Я зробив би екскурсії місцями бойової слави оборони міста. І чому тільки ліцеїстам? Усім потрібно показувати й розповідати про подвиг Ірпінських добровольців.
Це все потрібно для майбутнього.
— Що має залишитися після перегляду «Позивного Письменника» у глядача?
— Головне — зрозуміти, що фільм не просто про війну. Він про людей. Про звичайних людей, які стали легендами.
Ми добре розуміли: за кожним метром звільненої землі — життя наших захисників. Тому треба пам’ятати не лише назви боїв, а й тих, хто стояв на блокпостах, евакуював людей, допомагав пораненим, тримав оборону та не дозволив ворогу пройти до Києва.
Ірпінь показав світові, що українці здатні зупинити ворога. Саме тут, в Ірпені й Приірпінні, писалася новітня історія.
— Які у вас сьогодні творчі плани?
— Головний план — перемога України. У мене в голові з добрий десяток книг, які вже сформувалися, і тепер їх треба написати та видати. Хочу також працювати в кіномистецтві. Я захопився документалістикою, тому що реальні історії справжніх людей часто набагато сильніші за вигадані сюжети.
І маю ще одну мрію — зробити мою Балту і мій Ірпінь містами-побратимами. Щось у них є особливе, чого більше немає ні у кого. Ці міста — гордість України.
А завершити наше інтерв’ю хочу віршем, який написав зранку 26 лютого 2022 року в Ірпінському Будинку письменників:
Я — Українець, і мене не скорити!
Українці — нескорені люди.
Я — Українець, і мене не зламати!
Українці — незламні люди.
Я — Українець, і мене не вбити!
Українці — безсмертні люди.
Я — Українець, бо Українця син,
Хай усі одвернуться,
Мертвим кричатиму до зір:
«Я — Українець всім смертям наперекір».
Не кажіть, що я нічийний:
Я — Сонце і Місяць зупиню,
Але я — Українець.
Українство — вище за любов і смерть.
У мене дух Українця,
У мене душа Українця,
У мене серце Українця,
У мене гідність Українця.
Українця народженого перемагати.
26 лютого 2022 року,
Ірпінський Будинок письменників
