Є люди, які приходять у бібліотеку Центральний будинок офіцерів Збройних Cил України не просто з книгами.

Вони приходять із власною долею.

І тоді між книжковими полицями починає звучати історія, написана не чорнилом, а життям.

Саме таким є Сергій Мартинюк – офіцер Збройних Сил України, заступник голови ВГО “Спілка офіцерів України” (голова Спілки офіцерів полковник Олександр Сасько), військовий письменник із позивним «Письменник». Людина, яка тримала в руках не лише зброю, а й слово, яке сьогодні здатне підтримати, зцілити і запалити віру.

Кожна його зустріч у бібліотеці Центрального будинку офіцерів ЗСУ схожа на тиху розмову біля вогнища. Без зайвого пафосу. Без гучних слів. Лише правда, що пройшла крізь вогонь війни.

Він приходить, і здається, що книги починають дихати.

Ніби самі сторінки уважно слухають людину, яка знає справжню ціну кожного написаного слова.

Він розповідає про війну. Але в його розповідях живе не смерть. У них живе Людина… Побратим, який прикрив товариша… Мати, що чекає сина… Дитина, яка малює сонце навіть тоді, коли над нею літають ракети.

І Україна… Та, що ніколи не перестає любити своїх дітей.

Його книги залишаються на бібліотечних полицях, але їхній справжній дім – людські серця. Бо кожен читач знаходить у них щось своє: надію, пам’ять, силу жити далі.

Особливо зворушують його “вірші-лелечки”.

Коли він читає їх, здається, що десь високо над бібліотекою пролітає білий птах. Він кружляє над нашими думками, над спогадами про рідний дім, над іменами тих, хто вже не повернеться.

Співпраця із Сергієм Яковичем давно стала для бібліотеки не просто творчими зустрічами. Вона стала дружбою.

Стала довірою.

Стала спільним служінням Україні.

Бо бібліотека сьогодні – це теж передова.

Тут не чути вибухів. Але тут народжується те, що допомагає вистояти.

Слово.

Пам’ять.

Любов.

Тут військові знаходять хвилину тиші.

Ветерани – розуміння.

Молодь – приклад справжнього патріотизму.

І в цьому є частинка великої праці Сергія Мартинюка – офіцера Збройних Сил України, який залишився вірним не лише військовій присязі, а й своєму покликанню писати правду.

Можливо, саме тому його військовий позивний – «Письменник».

Бо навіть серед гуркоту війни він продовжує берегти найцінніше – українське слово. Воно, мов лелека, завжди повертається додому.

І доки в бібліотеці Центрального будинку офіцерів ЗСУ звучить голос Сергія Яковича Мартинюка, доти житиме пам’ять про тих, хто боронить Україну, доти молоді серця вчитимуться любити свою землю, а книжки залишатимуться не просто сторінками.

Вони будуть живими свідками мужності.

Живими оберегами України.

І тихими молитвами за її Перемогу.