Сергій Мартинюк стояв за Київщину —

серед диму, тривог і холодних світанків.

Офіцер ЗСУ, боєць ТРО, який знав ціну кожному мирному ранку.

Його руки тримали зброю, а серце — українське слово.

Між боями він писав вірші, ніби збирав у рядки усю втому війни, усю любов до рідної землі, віру в Перемогу.

Його вірші — не просто рими. У них правда війни, сльози українських матерів, незламність воїнів і любов до Батьківщини, яку не здолати жодному ворогу.

Такі люди — гордість України. Вони вміють не лише боротися, а й берегти душу народу. Бо справжній воїн — це не тільки сила зброї, а й сила слова.

І поки такі офіцери стоять за Україну, поки народжуються вірші, написані серцем, доти житиме наша нація, незламна, сильна і вільна.

Джерело: Бібліотека Будинку офіцерів

Голос війни, присмак смерті,

Палає небо, б’ють «гради».

Війна в серцях лунає і кричить.

Як пережити всі ці днини?

Знову втрати, біль, загиблі, поранені.

Небесні квіти плинуть у віках.

Вони навіки у шоломі гідності.

Вони з Богами чесно розмовляють.

Такі, як ми, вирують у свободі.

Таких, як ми, не подолати.

Магічно весна квітує, «п’янить» бузок.

Щасливо цвітуть тюльпани

Гоноруюся яскравим первоцвітом.

Пишаюся тобою, друже солдате.

02.03.2018