Нарешті тримаю в руках книгу пам’яті Богдана Сушинського “Арена – все моє життя”. Пристойно і по людському написані спогади. Сторінка 202 є і мої роздуми: “Не той козак, що за течією пливе, а той – хто проти води”. Моя щира вдячність Антоніна Сушинська за фантастичну працю. Вище України тільки небо, Але і небо над Україною – також Україна.
Не той козак, що за водою пливе, а той – хто проти води.
Я представляв свою нову книгу “Позивний письменник або як Ірпінці русню відірпінили” в Одеській обласній бібліотеці ім. М. Грушевського в червні 2025 року. На презентації підійшла дружина Богдана Сушинського пані Антоніна і попросила написати спогади про Богдана Івановича в майбутню книгу. Мені, чомусь одразу згадалася пісня Френка Сінатри “Мій шлях”:
Я жив повним життям,
Я пройшов усіма можливими шляхами,
Навіть більше, значно більше від того,
Я зробив це по-своєму.
Я попросив час, щоб подумати і зібратися з думками, але я знав, буду писати спогади. Назва спогадів з першої хвилини закарбувалась в голові: “Не той козак, що за водою пливе, а той – хто проти води.” І це відповідало правді життя Богдана Івановича Сушинського. Бо саме цією назвою я, передусім, хочу засвідчити повагу до людини, яка не тільки зустрілася на моєму життєвому шляху, а й запомогла стати на шлях письменництва.
— Принесіть мені список своїх козаків і невеличку характеристику на кожного. Можливо знадобиться мені для книги. – попрохав Богдан Іванович мене, як у Балтського міського отамана козацтва. – Я завтра буду мати виступ в першій школі і там мені передасте свої записи. І трохи більше про себе. Згода?
Назавтра приніс записи, він глянув і коротко сказав “Треба спробувати самому писати. Все вийде. Є свій незвичайний стиль”.
— Добре спробую. Давно пишу в шухляду. – відповів спокійно, начебто чекав таких слів.
— Мені першу книгу надішлете в бібліотеку. Добре? – скоріше попрохав, ніж сказав.
— Добре вишлю. – запевнив я. Слово я дотримав і дарував першу “Здобули волю – здобудемо долю” і другу “З Україною в серці”.
Чи був він великим, чи самобутнім, можливо неординарним (але точно не байдужим), читач розсудить сам. Великим він для мене був і є своєю творчістю, українським духом і світоглядом, стародавнім скифським патріотизмом, козацьким герцем і міцним стрижнем чоловіка, одеським шармом з галицьким присмаком і звичайно мріями, які не вдалося здійснити.
Про кожного можна написати хороше і погане. Біле і чорне буває у всіх по життю. Але сутність не зміниш. Сушинський це міцна глиба козацького звитяжного духу. Саме того духу про який говорять “Де козак, там і слава”.
Твори і публікації чередувались і з одного боку було важко все охопити. А хіба треба все охоплювати і все читати? Сушинський став міцним корінням Українства, яке було майже знищене в Одеському краї. Чому майже знищене? Воно і було знищено. Нам залишалося тільки співати козацькі пісні на свята, танцювати і жалітися на погану долю. І це нове коріння від Сушинського дало початок нової доби розвитку Чорноморського козацтва. Чому тільки Чорноморського козацтва? Всього Українського козацтва.
Згадується перші кроки у встановленні пам’ятника отаману Антону Головатому. Саме Богдан Іванович був ініціатором встановлення пам’ятника і чинив шалений тиск на місцеву владу. Диспути, виступи, статті і в 1999 році пам’ятник одному із засновників Чорноморського та Кубанського козацтв з’явився на Старобазарній площі. На одній із стел пам’ятника написані рядки з історичного нарису Г. Квітки «Наш завзятий Головатий не вмре, не загине; от де, люди, наша слава, слава України!». Від себе добавлю тільки одне: не було б Сушинського, не було б і Головатого.
Виступи в пресі на захист української мови та культури, за відродження українського козацтва в перші роки Незалежності сприймалися як геройський вчинок, як щось з області фантастики. “Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою” – викрикує тьотя Мотя, одна з ключових героїнь п’єси Миколи Куліша. Актуальність цієї п’єси ані трохи не зменшилась з часів її написання у 1928 році. Бо саме так сприймали українську мову в перші роки Незалежності України. В ті перші роки хтось мав бути першим (таких називали селюками і понаехавшими) і покласти початок звучанню української мови в Одесі.
Найбільш ми дискутували про походження “Велесової книги”.
Я коли читав “Велесову книгу” знаходив багато схожого з тими розповідями, які мені, малому, розповідали мої родичі в селах Саражинка, Перейма, Крижовлин, Новополь, Волова, Піщана, Пужайкове, Гербіне, Стратіївка, Чечельник, Ольгопіль. Якось в Одесі ми довгенько про це говорили і я доводив, що “Велесова книга” це скарб нашого народу, послання долі, можливість вивести наш літопис на новий рівень буття. Ми не прохачі, не “малороси”, не “меньші брати” – ми стародавній народ з величезною історією в більше ніж 11000 років. Щоб зрозуміти сенс “Велесової книги” треба зануритися у життя села, його традицій, устрій, праці, буденність, домашне господарство, святкування свят. Я ще віддав Богдану Івановичу свої записи значення слів, свят, імен.
Врешті Богдан Іванович видав свої літературні інтерпритації і я з гордістю читав, що Сушинський підтримав автентичність давньослов’янських текстів “Велесової книги”. Він переклав “Велесову книгу” і разом з ґрунтовним аналізом історії її появи та автентичності опублікував в книзі “Велесова книга предків”. Велесова книга – це свято спадкоємності героїчних традицій нашого народу впродовж тисячоліть, сили духу і мужності, відданості своїй Вітчизні і гордості за її ратну славу. Літературна честь Богдана Івановича не могла зробити інших висновків по правдивості “Велесової книги”.
— Життя таке багатогранне і змістовне, що нам потрібно звикати житти окремим народом з величезним огромом власної історії. На жаль, все це можливо тільки з часом. В сьогоденні у нас багато “совка”, страху перед власним літописом, власною долею — сказав він мені при зустрічі, коли його книга вже була видана.
— Так, я розумію. Розумних і гідним умертвили, залишилися тільки ті, які український борщ їдять під ковдрою, бо бояться, що їм пришиють український “націоналізм” і вишлють пиляти тайгу. Тому танцюємо Герць і вчимо цьому інших. – відповідаю.
— Саме так, мусимо робити свою справу і рухатися вперед.
І заключний штришок. Я не можу сказати, що в повсякденому житті ми з Богданом Івановичем були дуже близкі люди. Проте завжди намагалися підтримувати дружні стосунки і підтримувати один одного. Я давав читати свої перші книги і чекав вагомого письменницького слова в мою підтримку. Звичайно, я його не завжди отримував. Але при зустрічі завжди тепло віталися і завжди отримував питання “Що я зараз пишу?” Коли відповідав, що наразі нічого не пишу, отримував настанову “Треба писати”. Тому закінчити свої спогади про видатного письменника України Богдана Івановича Сушинського хочу віршем Петра Осадчука:
Вище України тільки небо,
Але й небо над Україною – також Україна!
Саме цей вірш я вважаю і є сенсом життя, метою і спрямованістю творчості Українського письменника Богдана Сушинського. Його віра в Україну, талант, інтелект, ерудиція, щедрість душі, принциповість, патріотизм, служіння слову, харизма мають надихати молоде покоління.
– Ніколи не випускай пера з рук. Залишайся собою. Всюди. Завжди. І ти переможеш! – це вже від мене для тих, для кого “Україна понад усе” – не просто слова.
Сергій Мартинюк (літературне ім’я “Світогор Лелеко”, військовий позивний “Письменник”)
Одеса – Ірпінь – Балта
