Ранковий Ірпінь і повітряна тривога або душу вільних не зламати.
Ох-хо-хо. Це прям найкращі аргументи для майбутніх перемовин з різними трампами і віткоффами з кушнерами.
“В Татарстані коптить якісь завод, де виробляють “Шахеди”. І не просто коптить, а палає новорічними вогниками. Звикайте тупоголові рашисти до ударів у відповідь”. Це ж просто бальзам на душу.
Шоста ранку. Під’йом. Ніяка повітряна тривога мене не зупинить. У мене сьогодні три пари по Вогневій підготовці в Державному Податковому Університеті.
Вогнева підготовка – це наука вбивати. Саме цьому я навчаю студентів. Для того, щоб жили ми, вмерти мають вони. За Україну треба вбивати, а не гинути або шукати мир в очах “пуйла”.
Телеграм-канали розриваються повідомленнями про повітряну тривогу, атаку шахедів, балістики і інша хріновина.
6.03 – Буча/Ворзель/Ірпінь залітають Шахеди.
6.15 – Входження крилатих ракет в повітряний простір України.
6.26 – Шахеди продовжують заходити з півночі.
6.39 – Залітають нові ракети. Балістика. Увага.
6.57 – Пуски “Кінжалів”. Був зліт МІГів.
Сьома ранку я вийшов з дому і прямую до Університету. На розі Стельмаха і Квіткової зустрічаю знайомого хлопця з собакою. Ранкова прогулянка.
— Слава Україні. – вітається він.
— Героям слава. – впевнено відповідаю.
— Ракети – шахеди, а собаку тре вигулювати. – він.
— Московитські воші хай бісяться, а я на роботу. – усміхаюсь у відповідь.
7.09 – Кінджал на Київ.
По залізниці їде Львівський потяг. З автостанції відправляється 392 маршрутка на Київ (Оболонь). Якісь дядько нервово намагається зупинити автобус, але марна справа.
— Дідько. Я ж запізнююсь на роботу. – спересердя трясе руками і о… диво маршрутка стає і щасливий запізнювач втискається в двері. Життя буремне в Україні!
7.11 – Повторний пуск “Кінжалів” на Київ. Три МІГи в повітрі. – телеграм канали галасують.
Біля самісінького залізничного вокзалу кав’ярня відкрита. Отакої, а повітряна тривога? Ні, ну я мушу взяти горнятко кави і чемно привітатися з продавчинею. 7.15 ранку, а вона вже частує кавою і головне посміхається, і зичить доброго дня.
7.18 – на початку вулиці Шевченка фермери і підприємці розкладають свій крам, готуються до суботнего ярмарку. Ох-хо-хо. Хіба таких можливо залякати болотяними ракетами? Та ніколи.
— Мені треба помідорів солоних купити. Жіночка робить божественні, привозить по суботах на ярмарок. – чую з одного боку.
— Ні, я за медом. Мед з Полтавщини як нектар. Також жіночка привозить в суботу на ярмарок. – чую з іншого боку.
— Мені треба картопелька. Візьму пару мішечків.- чую голос позаду
— Я хочу свіжого м’яса взяти. Домовилась з жіночкою у неї купити. – це вже до мене і я посміхаюсь у відповідь.
7.22 – група Шахедів через Бучу/Ірпінь на Київ. Увага. Не ігноруйте сигнали повітряної тривоги. – несеться з телеграм каналу.
Наш Ірпінський острівець скарбів – базар працює і готується зустрічати покупців. Послухав розмови і так якось тепло і спокійно стало. Душа сказала: “Стій Мартинюк. Насолоджуйся спілкуванням. Таке не почуєш більше ніде”.
“Хтось до лікаря, хтось на базар (у нас в місті їх два), хтось на тренування, хтось спати до обіду, хтось на рибалку, хтось в театр, хтось машину ремонтувати, хтось в наш “Перун” на сеанс кінофільму” – у кожного своя справа і стиль життя. І так по всій Україні.
7.33 – Пуск балістики з Курщини. Увага всі в укриття. – кричить з телеграм каналу. А в цей час на базарі:
— Я в “Лавіну”, треба сину купити мобілку.
— Я вечером з дружиною в молодий театр іду.
— Я в хімчистку треба почистити костюми.
— Я за оселедцями. Чогось хочу солоненького.
— Ні, я на виставу з дітьми.
— Вітаю друже. Ми в Київ на шопінг.
— Я на дачу, хочу досадити кущі малини. (Боже, яка малина? Грудень на носі).
— О, і я на дачу. Тільки хочу досадити троянди. Ще ж не пізно? – це до мене і знизую плечима, не знаю.
— Я на набережну займатися спортом. Може зі мною?
Щиро посміхаюсь у відповідь і хитаючи головою відповідаю:
— Ні, дякую. Буду гуляти по набережній і милуватися нашим довкіллям.
Балістика, ракети, шахеди, москалі, недорозвинені болотяні вилупки, а книгу треба дописати, життя жити, пари викладати.
Вогнева підготовка – це наука вбивати. Саме вбивати, щоб не було у нас в Україні балістики, ракет, шахедів, москалів. У мене тама сьогоднішнього заняття так і називається: “Не маємо права програти або встань і вбий першим.”
8.02. Відбій повітряної тривоги.
8.20. Початок пари з Вогневої підготовки в ДПУ.
Отакий у нас в Ірпіні виявився ранок. Ну й бісові зайди ці русняві вбивці. Тупі і злостиві.
І дійсно “чому сусідська курка вибила вашому півню ліве око?” Ми ж виклюєм обидва ока.
Не розуміють, що кожен свідомий українець їх ненавидить з дитинства.
Я втомлений, але не зломлений. Як і Україна.
листопад 2025 року
Постскриптум: Сьогодні 17 січня 2026 року відкривали о пів на шосту ранку нашу бібліотеку. В бібліотеці створений “пункт незламності”. Я і пані Олена були головними на цьому пункті незламності. “Братки меньші москалі” б’ють по енергетиці. Скаженим рашистам бити, а нам жити. Світла не має і десь треба зігрітися і зарядити телефони. Запустили електрогенератор, скип’ятили води для чаю. Помаленько підходять люди, вітаються, ще кутаються у свої одежини. Темрява відступає, настрій ладнається, чай зігріває. І що мені подобається – жодної паніки, божевільних нервів, агресії, криків, плачу. Надія. В очах надія живе і сподівання на краще життя. Рішучість перемогти москвинського покруча і зціпивши зуби перебороти одвічного ворога, який протягом століть нищив паростки державності України. Дякую мої любі Ірпінчани за Честь.
Написав таку лелечку і розмістив у себе в Інстаграмі:
Україна стоїть і буде стояти. Фронт стоїть.
Тил витримає і буде опорою для фронту!
Болотяні с@ки завжди були виродками.
Вони завжди такими були.
Допомагаймо своїм на місцях – розмова, підтримка, чергування, потиснути руку і просто сказати “Все буде добре”. Наразі це вкрай важливо. Власний приклад надихає інших.
Тримаймося і віримо в Україну.
З повагою до Вас Мартинюк Сергій Якович
Мартинюк Сергій (письменник)
