Літературна сторінка Сергія Мартинюка (Світогора Лелеко)
У Сергія Мартинюка є дуже гарний вислів: «Якщо не хочеш жити в темряві, запали вогник правди про нескорене Українство». І цей вогник правди на своїй шкурі відчули рашистські загарбники. Як каже автор: «Вважаю, що саме битва за Ірпінь стала вирішальною. Саме тут, в Ірпіні й Приірпінні пишеться новітня історія світу. Вона вже написалась, тільки світ ще не відчув цього Лелечого співу».
До Вашої уваги лелечка “Я – Українець, і мене не скорити” написана в перші дні широкомасштабного вторзнення московитів в Україну. Це як настанова молодим Українцям:
Будуймо Україну в собі і навколо себе для прийдешніх поколінь!
В минулому були – козаки характерники, зараз мають бути – козаки Державники!
Майтур
Я там де треба!
Перемагаю боротьбою працюючи,
Гідність – дар Дажбожий!
Воювати і перемагати.
Віра Рідна – дарунок Дажбога,
Мудрість кличе де рідна дорога.
Перемога – дорога до Віри,
Сили, натхнення. Приєднуйся!
Думай як воїн
Воюй як переможець.
Перемагай перемогою!
Не відступай ніколи,
Зроби маленький крок назад,
Перегрупуй сили
Знову вперед, в наступ!
Це наше життя.
Стародавнього українського люду
Слава Оріяні – Україні!
22.01.2015 року.
А ну спитайте…
А ну спитайте «Де є той Крижовлін?»
На мапі у моєму серці!
А ну спитайте: «Де ж Балту знайти?»
На мапі у моїй душі.
Моя земля не родить боягузів
Сміливих воїнів народжує вона.
Ні, ти не правий, друже мій,
Я Українець і цим пишаюсь,
Своїм початком божеським,
Я часто бачу чарівний знак над головою
І радісно мені, бо то Дажбожий знак,
Що рідну землю оживаю.
21.01.2015 року.
Я родом з краю, де живе Лелеко
Я родом з краю, де живе лелеко,
Я з того краю, де бує пшениця,
Земля моя богатирями радує,
Бо тут щасливо кує зозуля!
Тут витоки бере мій родовід,
І прадід бив тут ворогів.
Я родом з Балти, як і дід,
Косачий край із буйних трав!
Наказ – долай висоти і гартуйся в борні,
Ми маємо бути Ми.
Я пам’ятаю прадіди святі –
І виконати зможу заповіти!
04.12.2014 року.
Тиша, село… церква, могила…
Тишею зустріло вимираюче село. Кропива по пояс захоплює подвір’я, далі вона ще вища. На колишніх городах стіною росте бур’ян, муром шумлять молоденькі акації. Це колись червоні більшовики масово-кількісно насаджували акацію, щоби приховати свої чекістські злочини: голодомори, розстріли, розруху. Її коріння швидко руйнує будинки і росте вона, як на дріжджах. У деяких хатинах ще живуть люди, де-не-де ходять кури, гуси, пасеться корова, але це вже агонія життя, перемога інтернаціоналу. Помирає, померло село. Доживають віку старики. В оточенні дерев ще гарна і досить міцна школа, але якось дико виглядає вона серед цієї руйнації. Хто до неї ходить? Скільки дітей? Хоч з п’ятдесят душ набереться? Хліб завозять два рази на тиждень (дякувати владі, що не забуває. В сусіднє село привозять раз на тиждень, водій постійно питає: «Єщьо живиє, нікак не помрьотє?») Це свято у вимираючому селі. Люди зберуться біля магазину подивитись один на одного, хто ще живий. Тільки пара дротів на старих стовпах – ось і весь зв’язок села з «остальним» світом. Окрім школи, стоїть ще стара міцненька церква. Церква якогось преображення або, ні – благодаті. Дивна річ. Церква преображення є, а преображення в селі немає, благодать Христова є, а їсти немає що. Піп втік у місто, село ж бо «неперспективне». Він наїжджає раз на тиждень зібрати мзду з людей за привезену благодать. Оце так благодать! Може, не за тою благодаттю йдемо, не те преображеніє преображаємо, не тій вірі поклоняємось?
Тиша, село… церква… могила… кінець!
Агов, українці, стрепенімося, наш народ народжений диханням нашого Дажбога. Самі себе взяли за вуха і витягнули себе ж з цієї християнської багнюки. Гордовито встали на повний зріст і голосно заявили: «Я – Українець і маю розум Переможця. Більше ніякий чужинський Бог не зробить мене рабом. Я більше не стаю на коліна і не хрещусь перед мечем, який вістрям встромлений в землю. Я з гордістю витягаю цього меча і заявляю: «Я більше не християнський раб».
4.03.2013 р.
