Упродовж віків ми були не будівниками, а бунтарями. Нам було заборонено бути будівниками. І гнів нашої душі перетворювався у повстання. І нашими героями були повстанці, які не маючи будуючих навичків , бунтувалися, щоб бунтуватися. Ми робили чужинців сильними, ослабляючи себе! Ми ставали жебраками, навіть попри те, що вигравали війну!
І чому? Відповідь проста як світ – треба навчитись бути будівничими своєї України. Тому і поставив назву цього есею “А чи не застоялися ми в покорі чекання”? Чекаємо допомоги від наших партнерів або чарівника, який прилетить і порішає наші питання. Ан ніт, розбудовувати, відбудовувати і робити Україну сильною і квітучою треба самим. Нам можуть допомогти, але все інше маємо робити самі! Без ниття і нарікань. Лінивість, збайдужіння, зневіра – ганебна хвороба. І я вірю, що ми справимося!
Тепер до зйомок документального фільму «Позивний “Письменник” або як Ірпінці русню відірпінили». Основний етап ми відзняли, залишилося зовсім трішки на загальних планах, локаціях, блок – постах. Далі монтаж, музикальний супровід, чистка звуку. І звичайно (так завжди буває), що потрібно буде щось дозняти або перезняти. Але це вже творчий процес і він не такий обтяжливий. В четверг знімали історію і записували інтерв’ю Олександра Маркушина. Олександр Григорович Маркушин в перші дні війни проявив себе як державник і сміливий командир перших добровольців Ірпеня. З моєї книги «Позивний “Письменник” або як Ірпінці русню відірпінили»:
Я Ірпінець і мене не скорити. Ірпінці – нескорені люди!
Штаб в Ірпінському Будинку письменника почав повноцінно працювати 25 лютого. Олександр Маркушин вибрав для свого штабу двоповерховий клуб-їдальню. Зранку, 24 лютого, близько 7:00 було проведено позачергову сесію міської ради і прийнято рішення давати бій та боронити місто. Командиром добровольців став Олександр Маркушин. Олександр Маркушин разом з Ігорем Куценко в перший тиждень об’їхали всі пунки спротиву в місті. Це була титанічна праця. Поговорити, заспокоїти, запропонувати приєднатися до штабу спротиву, підбадьорити, надихнути, підтримати. Під обстрілами, ігноруючі РДГ (розвідувательна диверсійна група) які були в місті. Одразу дякую всім депутатам, які прийняли переможне політичне рішення – окупантам даємо бій!»
24 лютого почався переїзд команди Олександра Маркушина з будівлі міської ради до Будинку письменника. Тут було все для організації спротиву. Їдальня, підвал, який можна використовувати під бомбосховище, просторі приміщення для роботи, працював зв’язок і мобільний Інтернет. У перший день нас було до 30 чоловік. Назву імена наших чарівних та непохитних жінок і дівчат. Першими були: Олена Павлова, Віолетта Дворнікова, Ірина Мигитко, Зоряна Міронішена, Анжеліка-Ангеліна Дордюк, Руслана Лавренюк. Оксана Наконечна. І Лідія Яківна Михальченко. (Коли ми вийшли на «Ластівку», там не було можливості жити. Води і світла не було, столова не працювала. Комунальні служби Лідії Михальченко все зробили за декілька годин. Вона все контролювала особисто.) Коли штаб перемістився на Ластівку, на нову локацію переїхали Руслана Лавренюк, Анжеліка-Ангеліна Дордюк і Лідія Яківна Михальченко. Оборону і безпеку в штабі в перші дні організовувала Олена Павлова (Анаконда). Михайло Дендебера (позивний «Майкл») і Михайло Лакей (позивний «Тренер»), приймали добровольців, проводили з ними співбесіди і записували прізвище, ім’я, номер паспорта.
26 лютого ми терміново виїхали в район військового шпиталю. Коли проїжджали вулицею Северинівською, нас обстріляли на 7-й чи 8-й лінії з кулемета. Ми вискочили з машини й залягли за нею в укритті. Я вистрелив із мисливської зброї в бік рашистського «Тигра». Постріл зробив автоматично, як мисливець, – навскидь. Це дало нам час, і потім наші хлопці спалили цього БТРа. Саме тоді Олександр Маркушин сказав: «Ого, письменнику, ти стрельнув із рушниці, як із гранатомета. Якщо письменник із нами, то обов’язково буде перемога». Так я отримав позивний «Письменник» і з ним йду по життю.
Ось так і почалася для мене новітня війна з московитами. Я практично нікого не знав, окрім кількох людей. Але був безмежно щасливий, що перебував серед гідних та незламних українців. Було багато боїв. Були втрати, поранення, контузії. Ми не мали броників і нормальної амуніції, не вистачало зброї й набоїв. Було хороше і погане. Були перемоги і відступи. Але (це магічне слово «але») ми стояли і тримали оборону рідного міста. Ніхто не думав відступати, скласти зброю, поїхати за кордон. У нас не було страху, паніки, вагань, сумніву. Ми вірили в себе. Ми вірили в Україну.
І ще один маленький штришок. Ввечері 26 лютого, Олександр Маркушин спустився з другого поверху і запитав, як у нас справи? Ми говоримо, що все гаразд. Він зробив собі кави і присів на вугловий стілець. Як сидів так і заснув. Миттєво. Ми намагалися не шуміти. Через годинку я розбудив його: “Командир треба вставати, виспимося після перемоги”. Поволі прийшовши до свідомості, відповів “Дякую. Я на Жираф” і вийшов зі штабу. Я це до того, що в перші 3-4 дні ми майже не спали. Якщо тобі вдалося поспати одним оком пів годинки, то ти щасливчик.
Треба зазначити, що з першого дня штаб Олександра Маркушина працював як точний годинник. Дівчата свою роботу виконували професійно і, як б сказав, з веселим вогником. І що для мене було головне – я не бачив у них страху, паніки, невпевненості, сумнівів, вагань. Більшість команди Олександра Маркушина – це молода, смілива, красива, креативна, амбітна молодь. Я для них придумав спеціальний пароль. Коли хтось із команди виходив на короткий перепочинок на вулицю, то назад в приміщення його не пускав, а вимагав пароль. Спочатку команда губилася від такого мого питання: «Пароль? А нам не повідомляли». Я ж з усмішкою відповідав «Пароль незмінний – усмішка. Запам’ятайте, інакше наступного разу не дозволю заходити до штабу, не знаючи пароля». Звичайно, всі посміхалися. І цей жарт піднімав настрій.
Наради проводились у кутовій кімнаті поруч з бібліотекою. Кімната була невеличка, там же зберігалася зброя. Хтось один із керівництва міста постійно знаходився в штабі для зв’язку з обласним керівництвом. Як правило, Андрій Кравчук або Дмитро Негреша. Я захоплювався ними. Вони були спокійні та рішучі. Вони поважали й розуміли нас і тих, хто приходив ставати до лав спротиву окупантам.
Вечері, з території Будинку письменників, Олександр Маркушин записував свої відео звернення до Ірпінської громади. Руслана Лавренюк знімала на мобільний телефон звернення Олександра Маркушина. Потім редагувала і викладала в інтернет. Відео були невеличкі, самі звернення були простими і зрозумілими. Це заспокоювало громаду, міська рада працює, міський голова в місті, все буде Україна! Вибирали місце для сюжету під деревами, так, щоб не було видно будинків і неможливо з’ясувати звідки йде запис. Прості речі роблять великі справи.
І ми наше місто відстояли. Рашисти так і не змогли захопити Ірпеня. Я вдячний всім першим добровольцям, які стали на захист рідного міста і всього Приірпіння. Ви – в моєму серці. Я гордий тим, що воював за своє місто. Вважаю, що саме битва за Ірпінь стала вирішальною. Саме тут, в Ірпені й Приірпінні, пишеться новітня історія світу. Її вже написано, тільки світ іще цього не відчув…
Про це і говорили з Олександром Маркушиним. Про перші дні оборони, про перші бої, про перші втрати, про перші перемоги. Будинок письменника, Караван – гала, Жираф, Стоянка, Синергія, Романівка. Дякую Олександре Григоровичу за Честь і Гідність в перші дні війни!
Ірпінь – це ті які не здалися!
Ірпінь – це твої новітні герої!
Українці, зупинімося над нашими могилами…
Нас взагалі хотіли знищити, але ми невмирущі!
Нас хотіли перетворити на добриво для московинської орди.
Нас хотіли зробити безправними манкуртами
Без роду, культури, історії та віри в майбутнє!
Не вийшло і не вийде! Така воля нашого Бога!
Розпалюю вогонь нашої майбутньої Перемоги!
Вірю в одвагу і шлях невгнутого Меча Свободи!
Світогор Лелеко
Ірпінь. 24 лютого 2022. 6:00 ранку
І наостанок. «Обніміться, брати мої, молю вас благаю», – згадайте ці величні слова Т. Шевченка. В сьогоденні не важливо, хто в якій політичній партії, хто якому Богу молиться. Сьогодні важлива Україна. Біда і війна в нашому спільному домі. Якийсь «менший брат» зазіхає на мою Україну і говорить, що він мене навчить жити. Не вийде.
Потім розберемось, хто правий, а хто ні. Хто зробив більше або менше. Мусимо виграти цю війну і дати відсіч орді. Це головне. Закликаю (заради майбутнього дітей) до спротиву московинській навалі…
Биймо орків так, щоб і в десятому поколінні ховались в підвали від слова Україна. Щоб кляті «асвабадітєлі» заїкались від страху при слові Україна. Щоб москалі обдрищувались від страху від імені Українець.
Від мертвого путіна вуха, а не Україна.
Вірте в себе.
Вірте в ЗСУ.
Вірте в Україну!
І всі разом – СЛАВА УКРАЇНІ!!!
І заключний штришок. Нам треба перестати чуже називати рідним. Нам треба навчитися бути будівничими власної країни. Маємо розуміти, що будь-які ініціативи потребують ресурсів: організаційних, інтелектуальних, фінансових – тоді вони матимуть успіх. Працюймо над цим!
(Письменник)
