«Без вітру не родить жито,

Без вітру вода не шумить.

Без МРІЇ не можна жити,

Не можна нікого любить»

З нагоди 90-річчя знаменитого поета-шістдесятника, вчителя, просвітника Миколи Даниловича Сома.

Вкотре беруся писати про Миколу Даниловича Сома. Чи справлюсь? При житті не мав можливості зустрітись. На жаль. Скільки ж чув про нього багацько розповідей, анекдотів, бувальщин. А його шедевральна сатира? А його жартівливі придибенції? А його “рученьки-ніженьки”, “чорноморочка”, “вишиванка”? Це ж Говерла літератури.  Друзі,  часом тільки минуле відстоює сьогоднішній день. Тому пишемо і віддаємо шану.

Народився Микола Данилович 5 січня 1935 року на Київщині. Дитинство пройшло в бідності, але не в приниженні. Після смерті батьків, діти подорослішали рано, але від всиновлення або опікунства відмовились. Малий Микола пас корів, ходив “на ланку” працювати до колгоспу. Саме у вільному полі зародився талант нескореності і правдивість у творчості. Смак сивої ковили, квітучої і вільної ковили загартував і зміцнив характер. Недаремно, 1985 року у ключевій збірці “Хроніка воєнного дитинства” він пише: 

Чуні мої, чуні…

Звідки ви привезені,

Звідки ви привезені,

Дротом підперезані

На моїх ногах?

Дріт уївся в ноги,

Бо немає валянців,

Бо немає валянців,

Хай вони проваляться!

Де я їх візьму?

Саме за збірку «Хроніка воєнного дитинства» керівництво Спілки письменників України висувало Миколу Сома на здобуття високої Шевченківської премії. Та здійснитися цій літературній події так і не судилося, завадила Миколі Сому його безпартійність, яка категорично засуджувалася тодішнім комуністичним режимом. 

Для розуміння принципової життєвої позиції нашого ювіляра наведу фрагмент із його виступу на засідання секції поезії Спілки письменників України під час обговорення творів Миколи Вінграновського і Василя Симоненка в 1962 році:

«…Якщо говорити про щирість, правдивість, давайте ж і самі правдиво писати.

(це його критика, зокрема і на адресу виступу Віталія Коротича).

НЕ ПИШУТЬ ПРАВДИ наші поети. Я бував на селах, там злидота злидотою, люди майже нічого не отримують на трудодні. То де ж ця ПРАВДА в ПОЕЗІЇ.

…Люблю найбільше Симоненка, я дуже поважаю його – і саме тому, що в нього є «Піч». Це жахлива правда, якої немає більше в нашій поезії. Князьків розвелося багато, а правди мало ще. Твори Симоненка – це історія мого життя, це життя українського народу. Симоненко – це справді національний поет».

І цікаво, що в цьому ж таки виступі Микола Сом згадує дискусію головуючого на засіданні Максима Рильського з Костянтином Паустовським, який в «Літературной газетє» від 29 жовтня 1960 року дозволив собі хамське і зверхнє ставлення до української мови:

«І дуже добре, Максиме Тадейовичу, ви зробили, що посварилися з Паустовським. Це дорога для нас сварка. Якщо беруть для гумору українську мову, то беруть чомусь базарну мову. Ми категорично не хочемо цього. (Оплески)»

Нагадаю, що це був 1962 рік. Василь Симоненко вже був під “колпаком комуністичної влади”, мав проблеми з друком своїх творів. Але справжній народний поет Микола Сом не побоявся говорити правду і стати на захист приниженої України. Хіба національний поет Василь Симоненко це не національна Україна? Національна гордість України!

Важливою віхою своєї просвітницької діяльності Микола Сом завжди вважав вчителювання. Понад десять років (з 1990 року) палко та з великим задоволенням викладав українську мову та літературу, журналістику, поетику та риторику в рідній Требухівській сільській школі за своєю індивідуальною навчальною програмою, а також у київських школах № 283 та 298. Для мене це дуже важливий момент. Чому? Він мислив стратегічно і бачив на 30-40 років вперед. Микола Сом чудово розумів, що маленькі діти в майбутньому це еліта нації.  Це ті, які будуть формувати наступне покоління нової еліти. Завдяки Миколі Сому діти сільських шкіл знайомилися з народними артистами України, письменниками, громадськими діячами, журналістами, художниками. 

Не раз світлий образ школи та школярів поставав у поетичних творах письменника:

«Питають знов, чого се я мовчу Чом не кричу, коли кричить каміння? Що я скажу своєму читачу?Мій дорогий! Та я ж дітей учу Складать слова — найвищого уміння.

Ми зобовʼязані памʼятати і шанувати тих, хто в непростий час творив національну культуру, оберігав рідну мову, захищав нашу історію та народні традиції. І, водночас, залишався українським мрійником, як і Микола Сом, бо справжня Честь і Гідність свідків не потребує!

І наостанок.

В енциклопедичній статті про гумористичний жанр придибенцію Ю. Ковалів визначає Миколу Сома як літературного першовідкривача:

«Придибенція — гумористичний жанр, невеликий за обсягом твір, в основу якого покладено реальну подію,курйозний випадок із суспільного чи літературного життя, анекдот, жарт; запроваджений М. Сомом.» Я погоджуюсь з таким визначенням професора Юрія Івановича Коваліва. Але на мою думку ці свої придибенції Микола Данилович писав ще по одній причині. Він розумів, що проти України йде війна. Гібридна війна з вихованням нового типу “радянської людини”. Такий собі новий гібрид “мама турок, папа грек, а я радянський человек”. Гібрид без роду і культури, тому дав сатиричні придибенції, тільки не заважайте мені виховувати дітей майбутньої України! Геніальна ідея геніального народного поета. Я нічого не писав від себе. Лише записувавпочуте і відчуте. Усе найкраще з мого творчого доробку більше належить фольклору – усній народній творчості. Микола Сом. Дякую Легенді Миколі Даниловичу Сому, що я і в сьогоденні з-поміж Ваших рядків прочитую глибоку шану й неймовірну вдячність героям-захисникам нашої Держави!Честь Народний Поете! Сергій МАРТИНЮК, (Письменник) Світлина з  публікації у Вікіпедії Сом Микола Данилович  https://zora-irpin.info/zabagato-poshany-ne-buvaye-90-rokiv-narodnomu-poetu-mykoli-somu/