«Ластівка» – величезний колишній санаторій, а зараз закинутий і нікому не потрібний. Учора ми перемістилися з нашої локації в Ірпінському Будинку творчості письменників у цей куточок нашого Ірпеня. За короткий час його привели в більш-менш житловий стан. Особовий склад добровольців зайняли один корпус. Штаб нашої добровольчої спільноти зайняв інший корпус. Обідали ми в їдальні санаторію «Ластівка», де почали готувати їжу. Для цього задіяли екскаватор, який розрив траншеї і підключив воду для кухні. За тепло ніхто і не згадував. Привезли ліжка і матраци. Це всі зручності. Чому ми тут на «Ластівці»? Величезна територія, з одного боку впритул ліс, з іншого боку приватний сектор. Ми силами добровольців не перекриємо всі підступи до «Ластівки». Нас вивезли на розстріл, або як гарматне м’ясо на приманку для наступаючих рашистів. Згоден бути приманкою, але підрозділів Збройних Сил України в місті немає. В Ірпені тільки ми добровольці, і це всі сили які боронять Ірпінь. Ще в перший вечір зробив висновок, що нас вивезли на знищення. Розставили вартових в першу ніч і призначили патрулі для патрулювання території санаторія саме вночі. Ніч пройшла спокійно. Вдень докучав маленький дрон, який літав між деревами і наводив “блукаючий” міномет. Міни падали з вражаючою точністю. Багато наших пішли на ротацію на “Жираф”.
Під вечір, тільки засутеніло. По Київській стрілянина і стрілянина активна. Там наш блок-пост і хлопці мочать московитів. Бій то стихає, то спалахує з новою силою. Ми всі напоготові. Нерви натягнені, як струна бандури.
– Тихо виходимо і переміщуємося під стінками. З боку лісу зайшла диверсійна група. Чоловік тридцять, переміщуються тихо і з тепловізорами. — шепотить мені в самісіньке вухо Тренер.
Спробували відкрити бічні двері, вони не відчиняються. Підперті ззовні. Тренер показує рукою, що переходимо до тильних дверей і спробуємо вийти через них. Швидко пройшли коридором і підійшли до дверей. Двері відчиняються і ми бігом вибігли з приміщення. Пригнувшись і очікуючи ворожого вогню добігли до ближніх дерев. Я впаявся в дерево. Хвилин з десять я був одним цілим із деревом, намагався згадати, чи зняв зброю з запобіжника, чи є набій в стволі?
Ослабив одну ногу і великим стрибком перебіг до машин, які стояли на імпровізованому майданчику. Заліг за переднім колесом. Тиша, але мене бачать. Зачаївся. Сам собі сказав, що жодних зайвих рухів я не роблю. Тільки слухати. Зараз слух – це моє життя. Подумки кляв все і всіх. Як так, що жодного тепловізора або приладу нічного бачення у нас немає. Диверсійно-розвідувальна група – це не жарти. Це підрозділ спеціального призначення, що використовується для розвідки і диверсій. Начебто тихо і обережно визирнув з-за колеса машини. Несподівано з’явився якийсь чоловік і заліг біля сусідньої зі мною машини. Між нами до трьох метрів. Професійно зайняв позицію. Ножем я не дістану і стріляти не зручно, бо треба розвертатись. Звернув увагу, що в амуніції і броніку. Але темно і не можу розгледіти колір камуфляжа. Але печінкою відчуваю, що це кацапи. У нас не має броніків і амуніції.
– Сколько их – питає тихо. – Я свой. – слово “свой” намагається сказати українською. І говір явно не Ірпінський.
– Не знаю. – відповідаю. Розумію, що мене хочуть взяти в полон. Вони не могли не бачити, що я без амуніції і броніка. Хотіли би вбити, вже вбили. Намацав багнет і наполовину витягнув з піхви. Пожалкував, що у мене АКСУ і не можу приєднати багнет до автомата.
Я швидко перекотився і двома стрибками заскочив за машину, звідти перекотився за буса. Все це супроводжував заряджанням зброї, пересмикуванням затвора. І знову двома величезними стрибками дістався величезного дуба, вгвинчуваюся в нього. Позиція шикарна. Переді мною будиночок санітарної частини і “чорний” вхід в наш штаб. Я весь в очікуванні, зброя напоготові. Чомусь сказав подумки: “Кацапи. Я з Ірпеня. Ласкаво запрошую до пекла”, – посміхнувся від своєї бравади і помітив рух тіні між будиночком санчастини і штабним корпусом. Підняв автомат, за тінню з’явилася ще одна тінь. Не стріляємо. Мають бути ще тіні. Розумію, що у них не має завдання стріляти. Вони це розвідка і диверсійна робота. Їм треба навести паніку, по можливості, взяти когось з наших в полон і тихо зникнути. Може ще замінувати територію, це також елемент паніки. Збоку, праворуч від мене раптово з’являються дві тіні і рухаються паралельним курсом від мене. До них з десять метрів. Я сам слух і витримка. Тіні зупинилися і від стіни до них підходить ще одна тінь. Ах ти дурень, письменнику, у них прилади нічного бачення і вони бачать як вдень. Падаю на одне коліно і роблю дві короткі черги по перших тінях, розвертаюсь і роблю довгу чергу по тінях біля стіни корпусу штабу. Повзком швидко переміщуюсь до сусіднього дерева. З коліна з-за дерева роблю ще одну коротку чергу в бік стіни корпусу штабу. Знову повзком переміщуюсь до іншого дерева. Тут можна перевести подих і перезарядити магазин. Випустив я до 18 куль. Який далі буде бій – я не знаю. Тому краще мати повний магазин в автоматі. Інколи зайва куля і збережена секунда рятують життя. Прислухався тиша. Добре, що тиша. Диверсійна група має відступити. Ні, не тому, що я їх налякав. Їм не треба галас, шум, стрільба. У них зовсім інше завдання.
Чекаємо ранку і пильнуємо.
Ледь-ледь дочекався ранку. Холодно. Змерз так, що зуби трусяться. Почав пересуватися до «Ластівки». Тиша. Перед вхідними дверима стоять вартові. Зайшов до санчастини. Привітався.
– Як пройшла ніч? – спитав у лікарки.
– Та добре. Трохи було холодно. І біля самого вікна була перестрілка. Думали, що зараз прилетить у вікно, але минулося. – відповідає лікар. – Письменнику не знаєш хто стріляв?
– Ні, не в курсі, – вирішив не говорити і не піднімати зайву паніку про диверсійну групу.
– Добро. Я пішов перевдягнуся і зустрінемось на сніданку.
У штабі все спокійно. Вартові привітались і навіть пароль не спитали. Після сніданку пройшовся на місце бою, краплини крові є, але старанно зачищені і притрушені пилом. Ну що ж. Ще день ми відвоювали у кацапні. «Ластівку» будуть обходити і боятися. Будуть ще робити розвідку і дорозвідку. Бій ми виграли.
Постскриптум: Нe витрачайте життя на те, щоб задовольняти чужі амбіції, відповідати чужим вимогам, виправдовувати чужі очікування, намагатися комусь сподобатись, намагатися бути кращим, ніж ви є. До біса всіх. Бути собою – це єдине правильне рішення. Нехай вас люблять, ненавидять, поважають, заздрять, ігнорують – але завжди залишайтеся собою!
Намагання сподобатись всім – це шлях до поразки.
4 березня 2022 року. «Ластівка».
Сергій МАРТИНЮК, “Письменник”
