– Дивись під ноги! – Уважніше дивись під ноги! – Дивись під ноги, а то впадеш! Кому з нас в різних варіаціях (і хіба тільки в дитинстві?) не доводилось чути ці вказівки, поради, побажання. Неусвідомлено, непомітно, але суттєво, а іноді й визначально, вмонтовують люди парадигму свого духовного всесвіту в якнайчастіше буденну й одноманітну систему координат земного життя, чи просто існування. Виправдовуються, розтираючи чергову гулю: «Знав би де впадеш, соломки б підстелив…» – або згадуючи з сумом, що «під ноги дивити ся треба»!Але на відміну від тих, хто уважно дивиться на землю, обминаючи вибоїни, байраки, камінці та калюжі під ногами або на дорогах життя, крокуючи, чимчикуючи чи шкандибаючи надійними, уторованими попередниками доріжками, шляхами, стежинками, є інші… Вони, необачні, прокладають свої стежини в степу, в місті, в суспільному житті. Вони обирають важкий шлях, небезпечний, як воєнна стежина, вони йдуть навпростець, напролом, цілеспрямовано, безупинно, ніби позбавлені страху, не обертаючись, щоби не загубити свою Еврідіку…Саме до таких, «інших», я долучила Сергія Мартинюка з першої нашої зустрічі. Тоді, майже нічого про нього не знаючи, прочитала запрошення від «друга по фейсбуку» на презентацію його нової книги. І попри те, що означена подія відбувалась десь там, де Макар теля пасе, та й своїх проблем було чимало, не стала пручалася велінню душі. Далеченько від гомінких столичних вулиць, в парку, який і зараз, напевне, носить ім’я «свєтіла руzzкой поезіі», по-між численних майданчиків книжкового ярмарку, я, не зупиняючись, прямувала саме до Людини, яка відповідально і усвідомлено сповідувалась на обкладинці своєї презентаційної книги: «МАЮ ЧЕСТЬ БУТИ УКРАЇНЦЕМ».Не одразу зрозуміла, що це саме Він, Письменник-Патріот-Воїн Сергій МАРТИНЮК впізнав мене по фейсбучним світлинам і радісно-впевнено крокує назустріч. Його, неочікувано гостинні, щирі дружні, обійми раптом нагадали величну, зосереджену на чомусь неземному, білу птицю, яка на біло-голубому небі обкладинки його книги несла на крилах горде, загадкове, визначальне «УКРАЇНЦЕМ». І біла (зазвичай, як я згодом переконалася, бо найулюбенніша) гладдю вишита сорочка, і внутрішнє нестримне світло, і завзятість, і переконаність, і звитяжність кожного письменницького Слова, кожної сентенції, думки, розміркування поволі складалися в моєму нотатнику формулюванням-узагальненням: «Бог Крила розпростер над Вашою Долею!»«Бог Крила розпростер…» – вже не перший рік асоціюють для мене це словосполучення з Піднесеною Українськістю, яка визначає творчу, громадську, життєву парадигму Сергія Яковича Мартинюка. І комусь може здатися, що летить Він, святково-урочисто, життям, що нагадує суцільну презентацію… І вже з перших сторінок книги «13 віршів або битва за Ірпінь змінила світ» летить, усміхаючись, ніби ніколи не дивився смерті в очі, навіть, коли вона, здавалось, була вже «невідворотна і близька»:Куля «вжикнула» і гілочку скосилаЯкраз у сантиметрі від голови.Він обіймає Кохану ніби вони на сьомому Небі – так, по-сосюринські, бо «через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…» Це – про них. І називає свою чарівну Марічку красивим жіночим іменем Лада, яке асоціюється зі старослов’янською богинєю, що уособлює весну, красоту і любов, а також протегує шлюбу і сім’ї. Заради своєї Лади, заради лада в серцях, сім’ях, в українському суспільстві вже в перший день рашистської навали Сергій Мартинюк, випускник (чим сам пишається!) Одеського вищого військового командного артилерійського училища (1983 р.), учасних двох Майданів, взяв мисливську зброю і в Ірпені приєднався до Сил територіальної оборони: «Від сьогодні я – солдат. Україна потребує солдата Мартинюка…»Навіть без шоломів, без «броників» доводилось воювати. Тому для Сергія Мартинюка не девіз – вимога! – військового вишкілу: «За Україну треба вбивати, а не гинути».Він несе по Життю донечок не на руках – на крилах УКРАЇНСТВА!Він не просто до безжалісності вимогливо проводить вишкіл тих, для кого життєва необхідність тримати в руках зброю – боротьба з ворогом, яка дарує можливість бачити НЕБО, позбавляючи окупантів такої можливості назавжди:Не я прийшов у Рязань,А московит прийшов в Ірпінь,В мій дім – і не чекай пощади…Жорстокими реаліями війни звучать далекі від поетичного романтизму накази: «Бий… Знищуй… Стріляй…»Пам’ятаю, як знайомлячись з книгою Сергія Мартинюка «13 віршів або битва за Ірпінь змінила світ», я весь час згадувала слоган, з якого для мене почалось знайомство з фейсбучною сторінкою С. Мартинюка:«Спочатку стріляй, а потім запитуй: ХТО?!»Не буду приховувати – здригалася душа від думки про жорстокість, про людяні закони – спочатку би переконатися в злочинності, потім влаштовувати страту… Але біль в серці, і пам’ять невтішна нагадували, що нелюди прийшли на українську землю, що, нарешті, зняли маски «братерства» андрофаги, вже переконали в цьому не тільки українців Іловайська трагедія, Буча, Ірпінь… Вже не потрібні докази. Як запевняв клятих московитів поет Юрій Рибчинський: «Я уб’ю тебе, мій враже, за Житомир, Київ, Львів, І ніхто мені не скаже, що людину я убив!» –За спиною Сергія Мартинюка письменника і воїна був Ірпінь уособленням України. Битва за Ірпінь змінила світ, за формулюванням письменника. Але вона змінила і самого Сергія Мартинюка. Навіть зовнішньо – це не можна не прочитати по кожній зморшці на його обличчі, по його різкій зміні виразу обличчя, по темряві, яка шлейфом чорного четверга того страшного 2022-го року додає свої ознаки чи додатки зазвичай усміхненому, доброзичливому, натхненному погляду очей.Цей бій такий, як вчора,І ти живий, як вчора, сьогодні…За спиною Сергія Мартинюка письменника і воїна був Ірпінь уособленням України. Битва за Ірпінь змінила світ, за формулюванням письменника. Але вона змінила і самого Сергія Мартинюка. Навіть зовнішньо – це не можна не прочитати по кожній зморшці на його обличчі, по його різкій зміні виразу обличчя, по темряві, яка шлейфом чорного четверга того страшного 2022-го року додає свої ознаки чи додатки зазвичай усміхненому, доброзичливому, натхненному погляду очей. Цей бій такий, як вчора, І ти живий, як вчора, сьогодні… Не можна не відчути, що іноді рядки одного і того ж вірша було написано в різних місцях, в різні дні. Тінь, перехоплена прицілом. Постріл – І цей постскриптум для окупанта – Вантаж 200 і в державу 404. Не)(уй щастать! Не раді тут тобі… Останні рядки першого з «13-ти віршів» солдат Ірпіньської територіальної оборони записав третього дня повномасштабного вторгнення руzzкаих окупантів на святу українську землю. Я намагаюсь уявити, в якому саме місці відбувався той чи інший бій. Чи біля мосту, по якому так радісно під час перебування в письменницькому Будинку творчості було колись прямувати до лісу за річкою… А може, саме в тому лісі, де окопи і дзоти нагадують події Другої світової, влучив рашистський окупант в солдата Мартинюка, і земля захиталась, і небо… Ні, не впало небо, бо інакше Сергій його не побачив, бо, скоріш за все, не казали йому в дитинстві: «Дивись під ноги!» – Він дивився в Небо… Напевно, звичка «не дивитися під ноги» з молодих років на російськомовній Одещині допомогла йому не зрадити мову солов’їну. Напевне, саме ненавченість «дивитися під ноги» під час «боїв» молоді «район на район» допомогла зробити необхідні висновки, коли почув розмову директора школи з вчителем історії: «Чим більше ”хохлів” себе покалічуть і поріжуть, тим нам буде краще». Він перестав «битися». Чи відкрив тоді Сергій найпопулярнішого в «СССР» Даля? Вже із-за «парєбріка» насувалися недобрі передчуття, а знайомі чи родичі із рф завчено починали телефонні дзвінки запитанням-приколом: «Ну, чьо там у хахлов?» – і майже напам’ять декламували: «ХОХОЛ (цитую мовою оригіналу) – ассимилированная часть этноса, потерявшая свой родной язык, обычаи, религию, культуру, духовность.» (Толковый словарь московского наречия русского языка. В. Даль.) Можна багато зараз згадати про роль книги , як диференційної складової у сучасній гібридній та дифузній війні (Гірко, що книга Г. Боброва «Эпоха мертворожденных», до речі, мешканця Луганщини, ще з 2003 року була бестселером, настільною книгою майже кожного 2-го чи 3-го сьогоднішнього окупанта, яких цілеспрямовано й наполегливо готували до «рятування руzzкіх» в Україні. Чи було це непомітним? Ні. Книги Боброва (не хочу робити рекламу) офіційно були заборонені в Україні. Але Інтернет робив свою справу… Напевне, не одна людина з тих, хто читає зараз ці рядки, згадає наші перестороги, які залишилися позбавленими протидії. Треба віддати належне українському патріотові Сергію Мартинюку, який не погоджувався покірно «дивитися під ноги». Гордо дивлячись на УКРАЇНСЬКЕ Небо, він не втомлювався будувати Шлях своєї Долі: –Я — українець. Я – ваш. Я – нащадок славних оріїв, скіфів, антів, Київських королів. У цьому житті я не просто буду брати участь, я буду боротися і перемагати. Я – ваш. Я – Українець. Ми живемо у вільній державі. Людина не існує окремо, як не існує вона вічно. Ми всі живемо разом. І, звичайно, пишався, що саме орії (такою була згідно міфології – найстародавніша назва давніх українців) – першоорачі світу. Саме вони, наші давні предки-українці приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання з рільництва та народних ремесел понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу, Скандинавію. Племена оріїв стали основою для всіх індоєвропейських народів. Як не додати до гордих рядків короткої довідки (За Л. Силенком) однокоренні слова: Життєдайність, Жито, ЖИТИ! ЖИТИ! – І навряд чи потрібні коментарі… ….День за днем. Крок за кроком прокладає Сергій Мартинюк свій духовний Шлях від орія до козака, від хохла до українця. Шлях ЛЮДИНИ до себе – Громадянина, Патріота. Шлях до права «НАРОДОМ БУТИ!» До відчуття себе УКРАЇНЦЕМ. І багато років потому в зимову пеклі смертоносного вогню Ірпеня – 2022, може, з Небес злітали до побратима Мартинюка Сергія слова незабутнього Героя України Миколи Руденка: Ні, годі жить, води набравши в рот, – Кричати треба, щоб згадали люди: Була Вкраїна – військо і народ. Була… [І знову буде!] Остаточно переконують в невмінні Сергія Мартинюка «дивитися під ноги», наприклад, його спогади про службу в Зеленому Клині на Далекому Сході: «Там і зрозумів, звідки беруться такі “русскіє”. Там, на Далекому Сході, у нього розплющилися очі на всю оту московську брехню про її велич і давність. Написав рапорт на звільнення, а його не звільняють, тому що нема кому служити в їхній армії.», – і на цьому я припиняю цитування і рекомендую Вам, шановні читачі, звернутися до цікавого й неперевершено корисного життєвого досвіду воїна і письменника С. Мартинюка (Сергій Мартинюк. Світогор Лелеко «Маю честь бути УКРАЇНЦЕМ»). Повертаючись до «13 віршів…», є сенс ще раз згадати, що якнайчастіше починається письменник навіть не з вміння писати, а з характеру, що перевтілюється в Долю, з власного досвіду. Як і в попередній книзі з величною і водночас теплою назвою «Пишаюсь, що я — українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують», яку відомий український письменник Сергій Мартинюк презентував 22 грудня 2021 року в Київському Центральному Будинку офіцерів, автор нагадує, що кожен, хто серйозно приходить в літературу, має принести в неї те, що він знає краще всіх живих і мертвих, що пережив, перестраждав, відчув душею і серцем, про що не маєш права не розповісти, не можеш, що не маєш права не донести до людей. Незважаючи на неймовірний холод того грудневого вечора за вікнами Будинку офіцерів захід, організований Спілкою офіцерів України, перетворився в серйозну вдумливу, принципову і водночас душевну дискусію про роль письменника в дуже складні для України часи. Голова ВГО «Спілка офіцерів України», полковник Сасько Олександр Вікторович зауважив, що книга Сергія Мартинюка є величезним творчим доробком у процес утвердження української національної та громадянської ідентичності. Лейтмотивом спілкування відбулась сентенція, що творчість С. Мартинюка вагомий феномен, не тільки літературного звучання. Презентація, яку навідали курсанти військових вишів, літератори та журналісти, митці, супроводжувалася міні-концертом солістів Заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю ЗСУ (художній керівник та головний диригент –– полковник Дмитро Антонюк, заслужений діяч мистецтв України). … Але формулювання щодо феномену цього, знакового для українців, здобутку має набагато більш глибоке значення, ніж згадка про те, що «книга ”Маю честь бути Українцем” продовжує мандрувати по світу і збирати нагороди». – Бо саме ці «мандрування» та «збирання» (але не гриби у лісі, які ніби самі зростають!!) – це наслідок, результат і визнання (а не навпаки!) неймовірної Праці її автора Сергія Яковича Мартинюка. Його неймовірна активність, невтомність, творча креативність обережно і толерантно, але наполегливо, принципово і безповоротно огортає Душі і Серця справжньою УКРАЇНСЬКІСТЮ, дарує життєдайні духовні імпульси до власної сповіді, доленосного рішення – промовити: «Маю честь бути УКРАЇНЦЕМ! Навздогін, але щиро і вдячно вітаю ВАС, Боги війни, з Днем ракетних військ та артилерії! Тетяна Дейнегіна. Заслужена журналістка України. 1 листопада 2023 року.