НАРОДЖЕНИЙ ДІЯТИ: СТИЛЕТ І СТИЛОС СЕРГІЯ МАРТИНЮКА
У кожного письменника має бути своє нескорене обличчя
Сергій Мартинюк
Цю публікацію авторка починала писати 22 лютого 2022 року, 24-25 лютого вона мала вийти друком. Оповідь про Сергія Мартинюка обірвалася на пів слові – не через обстріли та вибухи… Виникла внутрішня потреба написати про цю людину трохи по-іншому, змінити канву статті. Втім, я вважаю, що будь-якої статті замало, щоб розкрити глибину помислів і духовних засад цієї непересічної особистості. Автор патріотичних книг, він сам гідний щонайкращої КНИГИ, бо своїм життям та творчістю довів свою відданість українськості.
Але це не корекція раніше задуманої статті, що враховує реалії московського нахабного вторгнення, повномасштабної війни, що розв’язала рф проти України. Це розповідь про людину, котра завжди була собою, завжди була дієвою, в будь-яких обставинах, у котрої слово не розходилося з ділом. Про людину, для якої Гідність – найвища із чеснот, і тому Сергій Мартинюк уболівав і намагався, щоб УКРАЇНЦІ стали гідною нацією, про що засвідчив вагомим доробком своїх творів. Ми з ним спілкувалися 22 лютого – пан Сергій сказав, що їде тренувати хлопців Ірпінської тероборони. Заспокоював: усе буде добре, хоча знав про реальну загрозу.
А вже 25 лютого з’явився його допис на сторінці у ФБ – він підбадьорював нас! А ми вжахалися тих страхіть, що коїлися в Ірпені, Бучі, Гостомелі… Потерпали за наш Київ… Його дописи з’являлися щодня, які незмінно починалися звертанням: «Доброго дня, всім Гідним і Незламним. Ми з України. Ми з Ірпеня…», і мені та сотням інших людей це допомагало жити. Пан Сергій уселяв віру, а сам перебував у справжньому пеклі – під зливою «Градів», ракетних обстрілів і вибухів…
Сергій Мартинюк не щойно взяв до рук зброю. Воює давно, з перших років незалежної України. Словом. І це його головний фронт. Розумів, що за українськість потрібно боротися на всіх теренах – бо скільки ж-бо ще полови поміж золотих зернин нашого сучасного буття! Не всі вітали Незалежність, багато хто марив «щасливим» радянським життям. Уявляєте, були навіть такі, що ненавиділи (можливо, і зараз такі є) вишиванки! Мені одна пані в очі про це сказала. Тож не дивно, що точилися брЕхні про «ущемление русского языка и русскоязычного населения», а політики спекулювали на цьому та поляризували суспільство. Тисячі українців соромилися розмовляти рідною мовою – підтримували ганебне «советское наследие»… А на цьому «благодатному» ґрунті так легко було сіятися «русскому миру». Нині ж маємо жнива…
Тому пан Сергій не міг не діяти. Коли ж нарешті наш народ усвідомить, що вони – УКРАЇНЦІ?! Велика нація, що глибиною свого коріння сягає тисячоліть. Так з’явилася одна з його перших книжок. Вона прийшла до читача російською мовою – «Горжусь, что я Украинец». Потім було перевидання українською – «Пишаюсь, що я Українець» (2010, 2012, Сергій Мартинюк, книга, Луцьк, Видавництво ВАТ «Волинська обласна друкарня»).
Хоч якою мовою, а достукатися до читача було нелегко… Та пан Сергій наполегливо продовжував свій поступ на теренах просвітництва, відкриваючи українцям очі: хто вони, якого роду-племені. Адже десятиліттями викорінювалась історична пам’ять, писалась історія «по-новому»: знищувалася українська нація голодоморами та сталінськими репресіями. Не оминула вона і шістдесятників, а, знищивши цвіт нації (тут відразу пригадується «На колимськім морозі калина» Василя Стуса), легко було ліпити покручів за допомогою брежнєвсько-сусловської політики створення «единого советского народа». Тому допомогти українцям усвідомити своє історичне коріння пан Сергій вважав надважливим завданням. З’являлася книжка за книжкою, і люд потроху ворушився… Однодумців у пана Сергія знайшлося багато. Він співпрацює із краєзнавчими спільнотами, активно підтримує просвітництво в Товаристві «Знання» України, де його спільником є Василь Василашко, що обіймає посаду вченого секретаря правління Товариства.
Виступає також фундатором альманаху «Балтське коло» та мистецького проекту «Моя перша поетична збірка». 2015 року заснував Балтський літературний осередок Ліги Українських письменників ім. П. Чубинського. Поширює, пропагує УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, що на південних теренах України – надзвичайно важливо. Адже далеко не скрізь воно утвердилося з належною силою. Далеко не кожен усвідомив, що мова є рушійною силою нації, якій належить майбутнє.
Стилос Сергія Мартинюка був підпорядкований єдиній меті: пробудити українство, допомогти усвідомити, що українці – велика та непереможна нація з глибоким історичним корінням (як це на часі сьогодні! – «Народжені перемагати»Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2018), позбутися комплексу меншовартості, що століттями прищеплювався імперіями – російською та радянською (називали Україну Малоросією, видавались циркуляри про заборону української мови, фізичне знищення українців за козацької доби, також і в більш ранні часи, далі – революції та згадані вже голодомори, потім Чорнобильська трагедія…).
За новітніх часів незалежна Україна повсякчас муляла росії очі, ну ніяк вона не хотіла її відпустити, та ще й до Європи! І ось тепер маємо жахіття війни… Надто толерантними були щодо «русского мира», який роз’їдав тіло й мозок країни, сіяв розбрат, а ми часом і підспівували, бо й своїх адептів – хоч греблю гати! Не перевелися вони, на жаль, і до цього часу.
Сьогодні творчий доробок і діяльність Сергія Мартинюка (літературний псевдонім Світогор Лелеко) – прозаїка, публіциста, поета, журналіста, краєзнавця, громадського та політичного діяча, мецената – широко відомі в Україні та в нашій діаспорі. За порівняно короткий час він устиг здійснити стільки справ, що одній людині, здавалося б, не до снаги.
Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, засновник і директор БО «Благодійний медичний фонд «Лелеко» (2014), отаман Балтського окремого округу Чорноморського козацького війська (ЧКВ), голова Бучанської районної організації ВГО «Спілка офіцерів України», заступник голови Київської обласної організації «Спілка офіцерів України», член Центрального проводу ВГО «Спілка офіцерів України» – і це далеко не повний перелік справ, якими опікується Сергій Мартинюк. Так, саме справ, бо в кожній царині він не формальний учасник – дієвий. Людина, що віддала себе на вівтар українськості.
Світогор Лелеко впевнений, що саме художнє слово покликане «лікувати» свідомість українців, впевнений, що саме воно є тим одвічним і сучасним інструментом, що змінює світ на краще, якщо це слово – на боці Добра. Літературний доробок письменника-патріота надзвичайно глибинний за змістом і різножанровий за формою – пише прозу, публіцистику, вірші, п’єси. За порівняно короткий час вийшли друком книжки, що покликані стати для Українців дороговказом у розбудові своєї держави і тими маркерами, що формують свідомість патріотів. І саме сьогодні вони на часі. Ще нам вчитися і вчитися, бо далеко не всі ще уроки історії ми засвоїли. Візьміть і уважно прочитайте кожну із цих книжок, і ви переконаєтеся, що нам є над чим працювати.
Але це, так би мовити, – початок…
«Здобули волю — здобудемо долю», Сергій Мартинюк, книга, Видавництво ТОВ МВП «Ананьївська друкарня», Балта, 2007, ISBN 966-96093-9-0
«З Україною в серці», Сергій Мартинюк, книга, Видавництво ТОВ МВП «Ананьївська друкарня», Балта, 2008, ISBN 966-8437-01-4
«Пишаюся, що я Українець», рос.«Горжусь, что я Украинец» (два видання, 2010, 2012), Сергій Мартинюк, книга, Луцьк, Видавництво ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010, ISBN 978-966-361-473-1
«Я Українець і маю розум переможця» (два видання, 2011, 2013)
Народжені перемагати. Проза, поезії, п’єси / Сергій Мартинюк. — Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2018. — 144 с. ISBN 978-617-7398-95-9
«Маю честь бути Українцем», книга, Сергій Мартинюк (Світогор Лелеко) — Київ: ТОВ «Видавничий дім АртЕк», 2020, ISBN 978-617-7814-42-8
«Того, хто йде, важко спинити», книга, Сергій Мартинюк (Світогор Лелеко) — Київ: ВЦ «Просвіта», 2020, ISBN 978-617-7201-85-3
«Пишаюсь, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують» — Київ: ТОВ «Видавничий дім АртЕк», 2021. — 404 с. ISBN 978-617-8043-23-0
У задумах письменника – ще багато-багато… Поміж усього і фільм. Про Бучу й Ірпінь, про нинішню війну…
Вражає в цій людині трепетне, горде і непохитне почуття пам’яті роду, зберегти й утвердити яке на пострадянських теренах було, ой, як непросто. А про союзні часи, то й мови немає. Згадаймо зараз і незабутнього Івана Дзюбу, що за два дні (22.02.2022) до рашистського нашестя пішов у Засвіти, – ще на одного Титана змаліла Українська земля… Та віримо, постануть нові – їх так потребує сьогодні Україна, яка в усій повноті, напевне, й досі не зрозуміла: інтернаціоналізм чи русифікація? А нині маємо фізичне знищення всього українського та нечувані звірства на нашій землі. Так, зараз нація згуртувалася і гідно дає відсіч, але чи усвідомила корінь зла, який ще належить вирвати…
Сергій Мартинюк зрозумів це ще в дитинстві, про що згадує в своїх творах. Річ немудра: коли приїхав із села до міста, продовжуй розмовляти своєю рідною, українською – бо це твоє, твоя земля… Та чи багато хто зумів це зробити з почуттям гідності, без комплексу меншовартості? Або ж просто запопадливо підлаштувався під міське населення, мімікрував. Та що там казати, якщо й сьогодні наша столиця (і не тільки) залишається в основному російськомовною (буду щасливою, коли це не так), хоча певні зрушення є. Але велика частка людності принципово не розмовляє державною мовою, а українських патріотів називає «нациками» – і це на 31-му році незалежності! Інші ж просторікують «какая разніца», а різниця є: і щодо історичного досвіду і щодо сьогоднішніх очевидних реалій!
Саме цю «разніцу» Світогор Лелеко намагається розтлумачити нашим співвітчизникам у своїх творах і повсякденному житті, адже сповна ниву ще не зорано і не засіяно, ще так багато на ній бур’янів.
С. Мартинюк у своєму житті бачив це на власні очі – від західних кордонів союзної держави до сопок Далекого Сходу (Зелений Клин), де служив офіцером тодішньої армії, адже для випускника сільської школи у випалених сонцем одеських степах Балтського району вибір престижного фаху був обмеженим – не кожен мав змогу вчитися у столицях, де можливостей, певна річ, значно більше.
Та хлопець, навчаючись в Одеському вищому артилерійському училищі, де мовне середовище було далеко не українським, завжди відчував себе українцем і не соромився свого сільського походження – так виховали батьки. Це почуття гідності та пам’яті роду Сергій Мартинюк зберігає все своє життя і не проміняв на вигоди службової кар’єри, в якій міг досягнути значних висот. Тільки вдумайтеся! Військовикам пропонували змінювати свої прізвища на російські – Мартинюк на Мартинов, Іваненко на Іванов тощо. І охочих, уявіть собі, було чимало. Такими були реалії імперської політики радянських часів у країні, «где так вольно дышет человек», що стала вірною спадкоємицею імперії російського царату, де зміна українських прізвищ була цілеспрямованою політикою влади. Чи не вони або їхні нащадки бомбардують нині наші міста?..
У тій далекосхідній тайзі та в усьому «Сибіру несходимому», на Колимі, на Соловках, у Мордовії, в урочищі Сандармох – скрізь, де радянщина зорганізувала «щасливе життя» за колючим дротом, каралися за непокору українці, цвіт нашої нації… Закатовані, розстріляні, але нескорені… Не тільки за часів сталінської тиранії, а й у 1960-х, 1970-х та 1980-х роках. Декларована свобода ніяк не збігалася з діями тоталітарної радянської системи.
Сергію Мартинюку це боліло. Тому 1991 року залишив військову службу і повернувся до рідної Балти. Він розумів, що нація вистоїть і створить свою державу, якщо осягне своє історичне минуле і буде почуватися сильною, а не «меншим братом». Коли люди усвідомлять, що є нащадками великого народу, зі своєю тисячолітньою історією, мовою культурою, духовними надбаннями. Над цим і працював. Над відродженням нації в усіх сенсах – так, щоб виросли крила за плечима, щоб, як оті білі лелеки, вільно літати у вільному світі, щоб крила міцніли і в часи негоди затуляли собою рідну землю.
Це ж і псевдонім Лелеко про це. І про давність коріння, що дає нам силу на нашій землі. Сергій Мартинюк дослідив, що в сучасних одеських степах жили наші далекі предки – пелазги, і про це у своїй книжці «Пишаюсь, що я Українець» написав: «Я люблю свій Балтський край, вірю в його велич і неповторність. Пишаюся його літописом. Починаючи від пелазгів (лелегів, лелеків), інакша назва етруски. Саме пелазги заснували пелазгіянську (мікенську) культуру, яку в сьогоденні називають грецькою. Балти – народжені перемагати. Пишаюсь, що я Українець».
………………………………………………………………………………………………………
24 лютого 2022 року… Сергій Мартинюк змушений замість стилоса взяти в руки стилет. У лавах тероборонівців він стає на захист України. Ірпінська тероборона та воїни ЗСУ героїчно відбивають навалу рашистів у напрямках на Бучу, Ірпінь, Гостомель. Російські ракети б’ють майже по всіх обласних центрах України. Особливо частих та руйнівних обстрілів зазнають Чернігів, Суми, Харків, Київ, Васильків, Бровари та інші міста і містечка, потерпає схід і південь України. Рашисти рвуться до Києва, та їхній шлях грудьми перепиняють Буча й Ірпінь. Ми з тривогою прислухаємося до звісток про події в цих населених пунктах, що всього за кілька кілометрів від столиці. Орди ворога, що переважають чисельністю, намагаються мальовничі містечка зрівняти з землею. Та Буча й Ірпінь стоять! «Ми всі чудово розуміли, – ділився днями спогадами на ютуб-каналі пан Сергій, – якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ». Загроза для столиці була величезною. І хоча рашисти тимчасово окупували містечка та вчиняли там жахливі злочини, дух український вони не скорили! 24 дні (з 4 березня по 28 березня) Ірпінська тероборона мужньо чинила опір. 24 дні випробувань, смертей і героїчного спротиву. 24 дні відваги та стійкості. Багато важать ці слова… 28 березня Ірпінь звільнено!
Міру відповідальності та героїчних зусиль наших воїнів я зрозуміла зі світлин пана Сергія, які майже щодня з’являлися у ФБ. Завжди впевнений, усміхнений, оптимістичний, він вселяв віру й надію, але був дуже виснажений, схудлий… Та що ми, які сиділи в підвалах, можемо знати про ту навалу, що з неймовірною силою сунула на столицю?! Ми могли лише здогадуватися. Ми співчували мирним жителям, які стали заручниками «русского мира», ми намагалися робити хоч щось, щоб допомогти нашим воїнам та цивільному населенню.
Пан Сергій – один із багатьох тисяч наших тероборонівців. Але один із небагатьох ірпінців, що не тільки зі зброєю в руках, а й словом захищав рідну землю. До речі, як я довідалася вже після звільнення Бучі й Ірпеня, що дружина пана Сергія, Марія Мартинюк, та його молодша дочка теж були в лавах тероборонівців. Щойно Ірпінь звільнився від смороду рашистської нечесті, як пан Сергій своєю книжкою нагадав українцям, що вони «Народжені перемагати». Українці, читайте! Тоді всі наші перемоги будуть звитяжними, непохитними й остаточними, і ніякий ворог уже ніколи не посміє напасти на нас.
Пан Сергій душею вболіває за рідний Ірпінь. Йому дуже болять ті руйнації, що заподіяли рашисти місту. Радіє, що вцілів центр Ірпеня. І символ його нескореності – унікальний пам’ятник Тарасові Шевченку. Ось один із його дописів у ФБ:
Сергій Мартинюк, 9 квітня о 22:35
Доброго вечора всім Гідним і Незламним.
Ми з України.
Ми з Ірпеня.
Сьогодення. Ірпінь.
Місто швидко відновлюється. Ірпінці – суперові, і кожен працює на своєму місці. Рашистський металобрухт прибирається. Завали розчищаються. Вулиці підмітаються. Метушливості та показності немає. Люди роблять свою роботу з любов’ю до рідного міста. Це треба бачити. Дякую, Ірпінці.
Повертався до Києва через Романівку. Якось було трохи дивно, що тихо і не рвуться міни і снаряди. Але ж життя – прекрасне, і ми – переможці. І люди. Обожнюю наших Українців. Не бачив жодного сумного або кислого обличчя. Навпаки. Сміливі, гордовиті погляди з вірою у велич України. Будинки, магазини відбудуємо і зробимо їх ще красивішими. Київщина буде окрасою світу. Саме тут в Ірпені та Приірпінні пишеться новітня історія світу.
Вона вже написалася, тільки світ цього ще не відчув.
Слава Ірпінській ТрО!
Слава Україні!
Попри болі та страждання, заподіяні рідній землі, та ті випробування, що довелося пережити, пан Сергій має в собі сили радіти життю та приносити радість своїм найріднішим і всім, хто його знає. Перефразовуючи назву книжки Сергія Мартинюка «Пишаюсь, що я Українець», кажу: пишаюся, що є такі Українці! Українці, які не тільки безмежно віддані рідній землі, але й своїй родині. Зрештою, з цього все й починається. З міри відповідальності перед собою, перед своєю родиною. Ми маємо бути відповідальні за тих, хто поруч із нами… Не треба багато слів. Просто й щиро. Так, як пан Сергій у мережі «Фейсбук» привітав свою дружину Марію з днем народження. Я не можу не процитувати ці слова, вони – найкраща поема:
Сергій Мартинюк, 21 квітня 2021 р.
Мої щирі вітання, моє найперше Диво Світу.
Дякую, що завжди поруч.
Дякую, що колись обрала мене.
З Днем Народження!
І далі:
СергійМартинюк разом із МарієюМартинюк, 21 квітня 2021 р.
Святкуємо. Сонячний Ірпінь. 6:0, і на годиннику 6:0. Щасливі. Для справжнього щастя завжди треба бажання.
Щастя цієї родини осяває й моє життя. Так і повинно бути – поділися своїми радощами, і вони повернуться сторицею. Пані Марія – Берегиня своєї родини. Відмолила від куль, зберегла свого воїна, як і тисячі наших жінок, що моляться за своїх чоловіків, батьків, братів, коханих… Завдяки їхнім молитвам і силі духу вони живі. Та, на жаль, залізо буває сильнішим… Але до якогось часу. Бо сила духу незбагненна! Тому згадала допис пана Сергія, що він опублікував на Великдень.
Сергій Мартинюк, 24 квітня о 21:36
Доброго вечора всім Гідним і Незламним.
Ми з України.
Сьогодні ці дивовижні Українці привезли цілу купу смаколиків. Хліб, борошно, паски, крашанки.
Два кума з Хмельницької області зателефонували близько 16.00.
– Доброго дня. Нам треба «Письменник».
– Так, слухаю.
– Пане Сергію, хочемо Ірпінському волонтерському центру передати подарунки. Ваш телефон дав наш односелець Сашко. Вчора він був у вас і передавав паски. Приймете?
– Звичайно приймемо. Де ви зараз?
– У Бородянці, роздавали людям просто на вулиці хліб і паски. Є ще багатенько. Залишимо вам, а Ви вже своїм роздасте.
Через 30 хвилин хлопці вже розвантажувалися в нас у центрі.
Дякую, Брати-Українці, за Честь.
І наостанок. Коли хлопці від’їжджали, попросили передати вітання Ірпінській ТрО.
– «Письменнику», якщо б упав Ірпінь, москалі б захопили Київ. А Ірпінь стояв і вистояв. Своїм героїчним спротивом Ірпінь дав час ЗСУ. Це важливо. Наші вітання Ірпінській ТрО.
Слава Україні!
Як Великдень прийшов на нашу землю, так неодмінно прийде й МИР. Після тяжких боїв цей день був Божим благословенням, що ніс людям радість Життя.
Та нині в нас попереду ще багато випробувань, і важливо з Гідністю їх пройти, особливо в мирному житті. «Дій так, щоб тобою пишалися діти», – один із багатьох мудрих постулатів Сергія Мартинюка. А хто не дивився в очі смерті, мабуть, не може сповна осягнути щастя МИРУ. На жаль, навіть зараз трапляються людці, що, сидячи в безпеці, багато чим незадоволені. Спитайте їх, що вони зробили задля Перемоги – нуль.
Тому в Сергія Мартинюка як письменника та громадянина попереду багато праці. Адже саме сьогодні є актуальними його слова, звернені ще 2010 року до українців: «…завжди пам’ятайте: хто толерантний до московії – той дурень. Хто сподівається, що московія зміниться – ідіот. Московія є зло. Де вона ступає – там смерть» (Сергій Мартинюк: «Горжусь, что я Украинец», стор. 3, ЛуцькВидавництво ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010). Нива чекає.«Ми повинні, – переконаний пан Сергій, – створити нову націю із попелу старої». Сіймо! Наталія Шраменко
