Українська нація в роботах Сергія Мартинюка та презентація книги«Пишаюся тим, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують»
Нещодавно, а саме 22 грудня, у Центральному будинку офіцерів Збройних сил України в Києві Сергій Мартинюк представив свою книгу «Пишаюся тим, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують». Вона є перевиданням. Презентацію було організовано за сприяння ВГО «Спілка офіцерів України». На заході були присутні курсанти військових навчальних закладів, письменники й письменниці та інші гості. Сергій Мартинюк мріяв бути у вирі письменництва ще з дитинства. Хотів навчатися на факультеті журналістики, та доля склалася інакше — тож він вступив до Одеського вищого артилерійського училища. Проте від мрії не відмовився і здійснив її багато років потому. Родина для Сергія Мартинюка — у самому серці, він із теплотою та щирістю про неї говорить. І промову він почав із представлення своєї дружини, Марини Мартинюк. «Марія Михайлівна — моя Лада-Берегиня, яка мене постійно підтримує, надихає й забезпечує той тил, який є в нашій родині», — сказав письменник. Вони разом понад 39 років. У них є дві дочки, онук та онука. Письменник поділився творчими планами на майбутнє: наразі він працює в співавторстві над майбутньою книгою. Презентацію відкривав голова ВГО «Спілки офіцерів України» Олександр Сасько. Він зазначив актуальність тем, якими сповнена творчість письменника. Ще здавна українську національну самобутність намагалися знищити через заборону мови, перекручування історії, схиляння до меншовартості. Олександр Сасько навів вдалу аналогію з Катериною Білокур — на полотнах вона зуміла віднайти у фарбах та передати ті відтінки кольорів, які є в природі. Тобто люди їх знали, бачили, але не відтворювали. Сергій Мартинюк теж пише про ті речі, які вже відомі. «Але оці смисли й ці думки — вони укладені саме в ці слова. Ми всі розуміємо, що ми це все знаємо, але справа саме в них», — зазначив Олександр Сасько.
Приємною несподіванкою стало те, що завітав Заслужений академічний ансамбль пісні й танцю Збройних сил України. Начальник ансамблю — Сергій Макаренко, художній керівник та головний диригент — Дмитро Антонюк. Солістами були представлені музичні номери, які вражали: Юлія Олійник виконала пісню «Виростеш ти, сину», Сергій Юрченко — «Я повернусь», Олексій Шпортько — «Ніхто, крім нас». Аж тремтіла від вібрації колонок підлога під ногами, а співочі голоси в поєднанні з музикою то підіймали, то стрімливо кудись несли. Така вона — сила української пісні й душі.
До слова було запрошено письменників, письменниць та друзів Сергія Яковича. Обговорювалася його творчість та були порушені важливі теми. Письменниця Антонія Цвід сказала: «Знаєте, от є ура-патріоти, а є справжні патріоти, і це видно. Це видно з нього, з його духу такого українського, з його зовнішності такої української гарної». Вона подякувала йому за те, що він є Українцем та вручила йому букет квітів і Подяку від Київської організації Національної спілки письменників України.
Народний артист України Анатолій Демчук розповів гумореску про кума, який оре навіть в повінь. Привітав Сергія Мартинюка і сказав: «От дійсно — це людина, яка оре навіть під водою».
Голова Творчого об’єднання публіцистів Володимир Петрук зазначив те, що творчість Сергія Мартинюка є гідною, побажав успіхів та звернувся до читачів: «Уважно читайте, робіть висновки зі сторінок того, що пише публіцист, який старається пробудити почуття національної гідності».
Заслужена журналістка України Тетяна Дейнегіна долучилася до привітань та щирих відгуків. Вона зазначила: «Творчість Мартинюка є феноменом, який потребує дослідження», наголосила на важливості праці письменника для молоді. Зокрема Тетяна Дейнегіна висвітлила проблему того, що в Україну ще здавна пробиралася загроза денаціоналізації — причому від тих українців, яких вважали в минулому фундаторами національного ґрунту, для прикладу навівши Володимира Даля, який тлумачив слово «хохол» як частину етносу, яка втратила свою мову, релігію, культуру, духовність. А за походженням він був українцем, повсякчас його ставили поруч із Борисом Грінченком як одного з розбудовників культури.
«Книга «Пишаюся, що я Українець» свідчить, що автор володіє ерудицією, має глибокий аналітичний розум і є великим українським патріотом», — зазначив директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський. Зокрема він підкреслив, що письменником була виконана глибока аналітична робота у висвітленні істинності стосунків між українською й російською нацією — для цього він проаналізував різні джерела радянського періоду.
Ідея перевидати книгу «Пишаюся тим, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують» виникла завдяки Іванові Ющуку. Якось увечері він подзвонив Сергієві Мартинюку — хотів спитати дозволу, щоби розмістити електронну версію книги на своєму сайті «Школа української мови Івана Ющука». Проте тоді її половина була написана українською мовою, інша — російською. Це й непокоїло Сергія Мартинюка: «У вас же школа української мови. Вас же диванні оці бомбезні патріоти заклюють», на що Іван Ющук відповів, мов, нехай читають, а від патріотів вони якось відіб’ються. Вони планували видати книгу у 2021 році, проте ситуація із пандемією завадила. У лютому 2021 року Іван Ющук помер. Книга «Пишаюся тим, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують» присвячена йому. Сергія Мартинюка час від часу питають, мов, чому в його книг такі назви — «Пишаюся, що я Українець», «Маю честь бути Українцем», «Я Українець і маю розум Переможця». А на це є водночас декілька вагомих причин. Письменник навів приклад з Іваном Пулюєм — він був українцем. Фактично це він винайшов рентген, проте його запатентував Вільгельм Рентген. Бо з ним Іван Пулюй поділився своїми ідеями. Сергія Яковича оборює лист Альберта Ейнштейна, який той написав Івану Пулюю з цього приводу. Письменник зачитав його: «Не можу Вас нічим утішити: що сталося – не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезу голову, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, — яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа». Після чого Сергій Мартинюк сказав такі ось слова: «Чому якийсь Альберт Ейнштейн має ображати моїх предків, моїх русинів, моїх українців, і питати – хто за вами стоїть! Це я стою. І ви всі стоїте за цим». І наголосив, що це треба дітям ще змалку в голову вкладати: що українська нація прадавня, що кожен — українець, а українці народжені перемагати, що вони ніколи не будуть ні перед ким стояти на колінах.
Ці його слова мають важливе значення для сьогодення. Минуле поєднується з теперішнім, теперішнє — з майбутнім. Українську націю впродовж віків і до сьогодні намагаються скорити, схилити до тої меншовартості незліченою кількістю способів. Такий хід думок закладали українцям, щоби вони й перестали бути українцями! Щоби не було майбутнього. То як бути? У Сергія Мартинюка є відповідь на це — і не одна.
Письменник назвав ще одну причину, яка обумовлює саме такі назви — ймовірність того, що людина може й не прочитати книгу, а от назву побачить. Тоді буде певна вірогідність того, що це спонукатиме до активного процесу мислення, мозкового штурму, до того ключового запитання. Так, наприклад, при прочитанні заголовку книги «Пишаюся, що я Українець» можуть виникнути різні думки, та одна з них буде — «Стривайте. Я теж українець. Чому я цим не пишаюся?». За такі заголовки чіпляється око, бо вони закладають фундамент думок у русі саме національної ідентичності.
Те, що обговорювалося на презентації — є важливим. Наведені приклади придання українському ґрунту меншовартості (Ейнштейн, Рентген, Даль та інші) є влучні, бо висвітлюють, як намагалися (й намагаються!) знівечити українські цінності, самобутність, культуру — усе те, що має собою втілювати націю. Велику націю, яка є незламною. Яка ніколи попри те, що її намагаються розтягнути на шматки, не втрачала ні мову, ні культурні цінності. Сергій Мартинюк сміється з вислову «Один у полі не воїн». Адже сильна духом людина, яка не стає на коліна — воїн, хоч навіть один. Міцний фундамент, який має бути закладений між людиною та її Батьківщиною ще змалку — це висвітлює у своїй творчості Сергій Мартинюк. А далі — українці стають не «одними воїнами в полі». Не одні як то самі із собою, бо є нацією. Прадавньою нацією, яка була, є й буде. В умовах того, що й сьогодні триває війна з країною-агресором, відродження, підтримання й розвиток українського духу, націоналізму — питання надважливе, бо воно полягає в збереженні України, самої нації. Меншовартість, малоросійщина — не мають бути тим спадком, який перейде до нащадків. Від цього треба позбавлятися. У книзі «Пишаюся тим, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують» Сергій Мартинюк опікується цим питанням. Вона є важливою для сучасного українського суспільства. Наприкінці хочу зазначити — Сергій Мартинюк подарував мені книгу «Народжені перемагати, або краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». На титулі дарчий напис: «Друже! Українці — народжені перемагати!» захоплює і водночас спонукає до виру думок. Отже, маємо розум Переможця і стаємо собою, стаємо Українцями. Пишаюся тим, що я Українка!
Лілія Глевацька
