Моє оповідання. Мета – “Не жалітись, не скиглити, не хреститись. А боротися! Ставаймо кращими, мудрішими, сильнішими!”

Людина без обличчя, або монахиня.

Знаю, що у русі основа творчості. Подобаються вранішні зорі Києва. Кияни, киянки поспішають у справах. Поспішання видаються важливими і благородними, і обличчя ясно сяють зоряницями. Того ранку поспішав на метро. Вже на самому пероні привернула увагу жінка – монахиня. Вона сиділа на лавці, але сама постать це щось дивне. Людей багатенько, всі поспішають по своїх справах. Монахиня гарненька, їй явно не личить ряса. І очі, звернув увагу на її очі. Якісь сумні, пусті очі. І обличчя, немає його, така собі людина без обличчя. Коли повз неї проходила гарненька жінка в гарному вбранні, та її проводжала довгим поглядом, оцінювала які сукні, яке взуття на підборах або ні. Монахиня здавалося подумки примірює це на себе, уявляє, що це вона виглядає так красиво. ЇЇ було жаль і одночасно не жаль. Що ти робиш в цій рясі, жіночка? Чому не радієш світлу, сонцю, життю? Чому не пізнаєш радість материнства і не виховуєш дітей? Навіщо натираєш мозолі на колінах славлячи чужого Бога? Хіба не бачиш, що Україна розіп’ята на цьому Христі, як і цей труп чужого Бога?.. Сів в підійшовший потяг, монахиня так і сиділа на лавці проводжаючи жадібними поглядами кожну гарно вбрану жіночку… Шкода, сумно, жаль цих духовних калік. В Україні монастирів і церков як бліх на собаці. Верхівка цього театру ідолопоклонників навмисно їх плодить як грибів після дощу. Мета одна – щоб на своїх театральних виставах зганяти цих християнських рабів задля масовки щасливого християнського люду в Україні. Такі справи. Людина без обличчя керує духовністю цілого народу. Який же сумний цей християнський світ. 20 травня 2015 року P.S. Чому двохтисячного року? Чому ведемо відлік сучасного світу від християнства? Хіба до християнства нічого не було? Ні, було! Десь треба було запозичити або вкрасти основи християнства.