Моє оповідання “Слава Україні, Героям Слава” надруковане в Газеті “Чорноморські новини” №083 від 14 вересня 2017 року. Дякую моїм друзям газетарям за друк. ПО-НАШОМУ, ПО-УКРАЇНСЬКИ. Я у своїй чарівній Одесі на відпочинку. Почуваюся краще, ніж учора. Воно й зрозуміло, бо тут троє достойних лікарів: нескорене повітря волі, гордівливе сонце й амбітне, усміхнене море. Але цього ранку щось пішло не так. Вранішнє сонце несе надію на гарний день. Стою на зупинці, очікуючи тролейбус. Літня жінка радісно вітає свою колежанку. Починається розмова. — …Как, эту улицу тоже переименовали? Сволочи-бандеровцы, что вытворяют, что творят!.. Уничтожили улицу, уничтожили такую улицу! Говорили голосно, пронизливо. Неприємно. — А я что говорю, что я говорю?.. Уничтожили такую улицу, — відповідає інша, яскравий представник орди «визволителів». — Всё уничтожают, ничего святого у них нет… Фашисты… — Как жить, не понимаю, я не знаю, как можно здесь жить… — продовжує бідкатися перша. — Невозможно жить… Бандеровцы… — Я боюсь жить… Эти сволочи… — Не бойся, Россия нам поможет… Мене, хоч не мав жодного бажання втручатися в розмову, дістало це до печінок. Чому я повинен дозволяти сидіти у мене на голові? І кому? Цим? Ніколи! — Чого боятися?! Не бійтеся! Вулиці ж бо не підривають, а перейменовують. Так треба, і це правильно, — сказав начебто між іншим. їх аж підкинуло на лавці, почали щось кричати разом, махати руками. Інші люди на зупинці робили вигляд, що не чують того вереску. Воно й не дивно: кому хочеться говорити з неадекватами? — Мой отец освобождал Одессу, — перша кричить, аж слина бризкає, — и её отец освобождал Одессу… — …И был ранен под Одессой. Вот так-то… — першій вторила друга. — Они освобождали от фашистов… Если бы не они… Ты, бандеровец, уезжай отсюда!.. — Чего сюда приехал, бандеровец?.. Ты уничтожаешь нашу память… — продовжувала бризкати слюною перша. — Уезжай отсюда, бандеровец! Одесса всегда была русским городом. Уезжай со своей мовой!.. — оживилися друга, наступаючи на мене. Вереск і ґвалт глушив шум машин, які мчали Адміральським проспектом. — Я нізвідки не приїхав, — кажу. — Я — з міста Балти. Одеса ніколи не була «русским городом»… Але далі говорити мені не дали, здійнявши ще більший галас.— Ты только посмотри, уже приехали прибалтийские бандеровцы! — перша також почала підходити ближче. — Приехали прибалтийские нацисты. Мене це ще більше обурило. «Одеситки» навіть не годні відрізнити балтянина від балтійця, й люто ненавидять усі волелюбні народи — українців, естонців, латвійців, литовців… Це ж саме такі-от жіночки ходять на мітинги і скандують: «Путин, введи войска!». Та досить! –Визволителі — це ті, хто визволив, отримав подяку і повернувся додому, а не залишився, встановлюючи в чужій хаті свої порядки. Ви настільки пихаті, що не можете навіть вивчити мову народу, який вас прийняв і платить вам пенсії. Так більше не буде! Жінки одразу притихли. — А тепер давайте ближче до справи. У нас є гасла «Слава Україні!» — «Героям слава!». Чули, напевно? — звернувся до них. Ті ствердно закивали головами, що так, чули. — Добре, що чули. А тепер я кажу «Слава Україні!», а ви відповідаєте «Героям слава!». І відповідаєте радісно й голосно. Домовилися?Ті ствердно захитали головами. Було приємно, що вереск вгамувався.— Слава Україні!— Героям слова!— Спробуємо ще раз, бо вийшло не дуже добре. Слава Україні!— Героям слава! Пристойно вийшло тільки за п’ятої спроби. Якраз підійшов 9-й тролейбус, тому я залишив нащадків визволителів з настановою вивчати ще й гасла «Україна понад усе!» і «Смерть ворогам!». Потім мені розповіли, що ці дві «визволительки» почали їздити іншим маршрутом. От нехай усім тим, хто понавидумував чи безмозгло вторить «фашисты», «бандеровцы», «нацисты», «понаехали», «уничтожили», стає у нас затісно. Це наша земля! Я — з Балти, я не приїхав, я тут народився і тут живу! Буде наше зверху. Буде по-балтськи, по-українськи! Слава нескореним! Сергій МАРТИНЮК. Електричка «Балта — Одеса».