Ми всі пишемо одну довгу книгу життя із коротких історій. Книги Сергія Мартинюка — це Україна вчора, сьогодні, завтра. Він любить слухати, відчувати те, про що мовчить Україна. Тому зі сторінок закликає: будьте самі собою, не будьте жертвами стада, майте силу волі бути собою! Сергій Мартинюк

Ми всі пишемо одну довгу книгу життя із коротких історій. Книги Сергія Мартинюка — це Україна вчора, сьогодні, завтра. Він любить слухати, відчувати те, про що мовчить Україна. Тому зі сторінок закликає: будьте самі собою, не будьте жертвами стада, майте силу волі бути собою! Це у нього йде навіть через назви книг: “Здобули волю — здобудемо долю”, “З Україною в серці”, “Пишаюсь, що я Українець”, “Я Українець і маю розум Переможця”, “Народжені перемагати, або Краще померти стоячи, ніж жити на колінах”.

— Гарні книжки, але у Національну спілку письменників Ви вступили лише торік.
— Я з 2008 року був членом обласної асоціації незалежних волинських письменників ім. П. Чубинського. З 2012 року обласну спілку перереєстрували на Лігу незалежних українських письменників (всеукраїнську). Неодноразово друкувався у часописі “Перевесло”. В Луцьку видав дві свої книжки “Горжусь, что я Украинец”. Чудовий край, достойні люди. Там маю багато друзів-письменників: П. Коробчук, М. Мартинюк, О. Добко…
2013 року Одеська регіональна академія наук (ОРАН) висувала мою книгу “Горжусь, что я Украинец” (м. Львів, 2-ге видання) на здобуття Шевченківської премії. Волинські письменники підтримали. Але в Комітеті сказали, що політична ситуація не сприяє і що про “братню і дружню” Росію так писати не можна. Але я пишаюсь, що подання писала людина, яка знала ще мого тата, власним коштом приїздила до Балти, спілкувалась з людьми. Познайомився з паном Ревенком під час Одеського книжкового форуму. Тож у письменницькому середовищі я не новачок. Рекомендації мені надали всі достойні люди і справжні письменники.
— Як, на Вашу думку, популяризувати читання у дітей?
— Дуже просто: власним прикладом. Неможливо примушувати говорити українською і при цьому не розмовляти самому. Якось в кінці грудня 1991 року я зустрівся з друзями в Одесі. Ми були веселі і щасливі, ми були просто вільними людьми. Не в совєтській Одесі, а в незалежній Одесі і незалежній Україні. Тепер я вже не пам’ятаю, звідки тоді взявся прапор України, хто його приніс. Я взяв його в руки, підніс над головою, сказав хлопцям іти за мною і пішов до Потьомкінських сходів. Я стояв з прапором і внизу бачив морський вокзал. Я розмахував прапором над головою і голосно кричав: “УК-РА-Ї-НА!”. Це було перед Новим роком, людей було багато, мене обходили і дивились як на божевільного. Я озирнувся, хотів підбадьорити хлопців, які мали бути за моєю спиною. На диво, їх там не було. Мої славні друзі робили вигляд, що вони мене не знають. Саме тоді я зрозумів, що битви і війни за Україну ще попереду. Пам’ятаєте: не важливо, хто перед тобою, головне — хто поруч з тобою. Так і з мовою.
— Чому перші Ваші книги були написані російською?
— Перша книжка “Здобули волю — здобудемо долю” (видавав власним коштом) була двомовна: українською і російською. Майже всі примірники роздарував. Я щиро хотів і вірив у те, що мої земляки-балтяни стануть кращими. Рожеві окуляри з мене зняв один знайомий фразою: “Хорошую книгу ты написал, но я ничего не понял по-украинскому. Нужно перевести…” Але коли цей же знайомий після виходу книжки “Горжусь, что я Украинец” припинив зі мною вітатись і сказав, що я націоналіст (?), я дав собі слово писати тільки рідною українською мовою.
— Які побажання колегам-письменникам?
— Друзі! Наша спілка — це держава в державі. Не ми до них маємо бігати в уряд, Раду, а вони до нас. Це вони мають питати, що письменникам потрібно для роботи. Один із заступників міністра культури має бути письменником. Письменник мусить мати офіційний статус. Має бути професія — письменник, з зарплатою і пенсією. Разом з головою Одеської обласної організації НСПУ С. Дмитрієвим ми вже працюємо над цим. Подивіться, що грають у київських театрах? Чому не ставлять п’єс сучасних письменників? Чому телебачення не знімає творчих вечорів Д. Павличка, М. Слабошпицького та інших майстрів слова? Ми перестали поважати самі себе. Не вміємо радіти щастю колег. Ми різні, але мусимо бути єдиними. Письменники — це обличчя і честь України. Саме тому я вступив до НСПУ і сподіваюсь внести щось нове, шляхетне і рідне. Я не хочу бути модним і подобатися всім. Хочу бути собою.

Розмову вів Михайло ГЕРШКОВИЧ,
журналіст