Нашого насіння ніхто не викоренить. Чому я став козаком? Цікаве питання. А дійсно, чому я став козаком7 Як це пояснити так, щоб мене зрозуміли? А може, не треба пояснювати? Головне, щоб я та родина це розуміла. З малого виростає велике. З малих справ утворюються великі справи. І саме з цього, з цього маленького національного розуміння своєї сутності на своїй від дідів-прадідів землі й буде відповідь, чому я став козаком. Бо українці завжди були лицарями-вояками. Ще наш король Святослав Хоробрий на переговорах з Візантією заявив, що «без цього скіфи-руси не замиряться…» А Святослав та дружина були у шароварах, вишитих білих сорочках, з косами (оселедцями) на голених головах та з золотими ковтками у вухах, з вусами, але безбороді. Українське село. Воно завжди було непокірне, зі своїми звичаями та обрядами. Я маленький, родина збирає картоплю. Я намагаюсь допомогти копати. Батьки сміються з моїх невдалих спроб утримати величезний рискаль. Старенька бабуся дивиться лагідно на мене: «Добрий козак буде. Рід Колесників веде свій родовід ще від перших киян. Коло, колесо, колядка, коливо, колиска, коровай…» Інше українське село. Мальовниче, старовинне село мого батька. Я хожу до школи та зачитуюсь книжками про козаків (як же складно їх було знайти в ті окупаційні часи!) і ображаюсь на друзів, які віддають перевагу мушкетерам О. Дюма або лицарям Вальтера Скотта. То не наші герої, хоч й пішла та культура лицарства з наших антських степів. — Не сердься на них, синку, – каже мені інша бабуся. – Зміниться час, і вони повернуться до свого родоводу. Наш рід Мартинюків має давнє коріння. Наші лицарі – діди у війську українського царя Гатило завойовували Рим, та літали, як чайки по Середземному морю, та наводили жах на ворогів. Звідти і прізвище наше походить Мартинюки – гордовиті лелеки. Пишаюся цим. Усе моє дитинство пронизано історією предків: звідти і народилася любов до родини, краю, націй українців. Стародавнє українське прагнення до вільного життя спонукало мене стати військовим. Бажання побачити світ, подихати іншим повітрям, спілкуватись з людьми,принести іншим щось своє, українське, неповторне. У Московії це все можна було втілити в життя тільки професійним військовим. Інші могли потрапити на Далекий Схід, БАМ, Сахалін або Магадан. Ці терени дуже потребували працьовитих українськиї рук. Я це бачив на власні очі, коли проходив службу у Приморському краю. Ох і багато доклали в цивілізацію Сибіру та Далекого Сходу козачі родини, вислані туди ще Катериною II… Сумно за цих хоробрих запорозьких нащадків, які перетворилися на звичайних холопів. Забули про своє стародавнє українське коріння, про честь та козацьку славу. Гидко, сумно… Ще одне, чому я став козаком. У нас є найважливіше і найболючіше питання для України – низька національна свідомість українців. Це проблема великої ваги. Спочатку, як нас тільки не називали: «ряжені», «шароварники». Але вистояли, вижили – та відроджуємо національну історичну пам’ять Балтян. Хтось повинен бути першим, непопулярним, смішним – але правдивим перед собою, родиною, краєм. Де б я не був, моє серце завжди було в Україні, в своєму краю. Український степ… Багатий чорноземами, рибою в ріках, птицею в плавнях. Чудовии край, але… Головне – це люди, ми, українці – хлібороби. Наш сучасний хлібороб, то є український шляхтич. Пишатися треба цими лицарями степу. Ось тому і став я українським козаком. Бо це моє рідне, неповторне, шляхетне. Іде воно від самісінького серця, душі, розуму. Все це я буду захищати. Я докладу зусиль, щоб відновити невмирущу славу моїх дідів і прадідів. Я чудово розумію, що покладати надію на відродження нашої ідеї серед людей старшого віку – справа безперспективна. Може, одну людину із тисячі вдається повернути лицем до козацтва. Тому головне моє завдання, як отамана – молодь. Це надія та віра. Я буду йти крізь терни, але іншої дороги до Правди бути не може. Поганий той козак, який не мріє бути гетьманом.Кожна людина помирає – Але не кожна живе! На жаль… Ми, патріоти, ще живемо і запалюємо вогник правди про українство! Хай живе квітуча Україна! Сергій МАРТИНЮК. м.Балта.