У 1939–1940 роках німці планували відтворити Другий гетьманат Павла Скоропадського, але вже з новим лідером – полковником Андрієм Мельником. Це й зрозуміло: стара схема з союзною Українською Державою (офіційна назва Другого Гетьманату) нормально спрацювала в минулому, тому раціональні німці не вважали за потрібне вигадувати «новий велосипед».
«Дехто з оточення Гітлера (приміром Альфред Розенберґ) виношували плани створення Великої України (куди входили б Кубань і навіть Тамбов). Українці, за підрахунками Розенберґа, могли б дати німецькій армії близько 4 мільйонів багнетів» – пише політолог Кость Бондаренко [1].
Зауважимо, що Розенберґ – це не просто «дехто з оточення Гітлера», а провідний ідеолог німецького національного соціалізму і головний фахівець зі справ Східної Європи. Він є автором праці «Шляхи майбутності німецької закордонної політики» (Мюнхен, 1927), що стала програмою Третього Райху [2]. Як фахівець з расології, Розенберґ відносив українців до арійської раси і вважав, що шлюби німців з українськими жінками будуть корисними для Німеччини.
Від 1933 р. Розенберґ очолював відділ зовнішньої політики НСДАП, підтримував контакти з українською політичною еміграцією у Німеччині — з гетьманцями Павла Скоропадського та ОУН, неодноразово висловлювався за створення Української держави, а з 17 липня 1941 р. за розпорядженням Гітлера очолив міністерство Райху для окупованих районів Сходу (Ostministerium).
Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку. [Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу» [3].
У галузі культурної політики Розенберґ виступав за проведення заходів, які зміцнили б національну самосвідомість українців і дозволили би змобілізувати їх для боротьби проти Росії. Зокрема, він висунув ідею відкриття у Києві українського університету та наполягав на перенесенні столиці райхскомісаріату України з Рівного до Києва.
Це були не тільки теоретичні розробки. «У серпні 1939 року шеф абверу [4] адмірал Вільгельм Канаріс і його помічник Ервін фон Лагузен зустрілись у Відні з А.Мельником. Канаріс привітав Мельника з «рішенням фюрера створити Західно-Українську державу» і попросив надати проект Конституції та склад майбутнього уряду.
Мельник погодився. Уряд мав очолити Омелян Сеник. Сам Мельник, за задумом ОУН, мав обійняти диктаторську посаду вождя нації. Конституція, складена Миколою Сціборським, першою ж статтею затверджувала в Україні “авторитарний, тоталітарний, професійно-становий” режим. Вождь нації, за Конституцією, мав право скликати й розпускати парламент і уряд, обирався довічно й був відповідальним перед Богом, історією та власною совістю» [5].
«21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: “Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...”» [6].
Інші настанови Гітлера: «Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розділеною на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир» [7]. «Наше завдання — швидко, наскільки це можливо з мінімумом військових сил, побудувати соціалістичні державні утворення, які залежатимуть від нас. Ці завдання такі складні, що їх не можна покладати на армію» [8].
Отже, на відміну від політики щодо завойованих держав Заходу, головним інструментом східної політики Третього Райху мало бути не воєнне підкорення, а дипломатія і формування союзних держав. Східна Європа вимагала більш м’якого, тоншого підходу. «Навіть на некомуністичному Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир» [9].
«Невдовзі після чехословацької кризи, 21 листопада 1938 р., польський посол інформував свого міністра закордонних справ, що відомий американський політичний діяч У. Булліт говорив: “Німеччина має повністю сформований і підготовлений український штаб, який повинен взяти владу на Україні і утворити українську незалежну державу під егідою Німеччини.
Якщо ж спробувати охарактеризувати ставлення німців до різних політичних сил українства напередодні Другої світової війни, то можна дійти висновку, що в цілому Берлін віддавав перевагу націоналістам, хоч досить впливові німецькі чинники інколи дотримувалися іншої думки. Але незаперечним є той факт, що керівником “Української служби довір’я” у Німеччині, яка мала репрезентувати перед німецькою владою всі українські емігрантські організації, обрали доктора М. Сушка, тісно пов’язаного саме з ОУН» [11].
З описаного вище випливає, що у 1939–1940 роках німці фактично планували відтворити Другий гетьманат Павла Скоропадського, але вже з новим лідером – полковником Андрієм Мельником. Це й зрозуміло: стара схема з союзною Українською державою (офіційна назва Другого Гетьманату) нормально спрацювала в минулому, тому раціональні німці не вважали за потрібне вигадувати «новий велосипед».
Зверніть увагу: нова Українська держава мала об’єднати всі українські етнічні землі, включно з Курщиною, Воронежчиною, Кримом і Кубанню – як за часів Скоропадського. Такі плани міг виношувати тільки союзник, адже противники (Московія, Польща, Угорщина, Румунія) завжди тільки шматували Україну.
Що не подобалося українцям, так це те, що німці офіційно не оголосили про свої наміри створення незалежної України. Проте це пояснюється вимогами дипломатії і військово-політичної стратегії. Адже протягом 30-х років Німеччина була зацікавлена у мирних стосунках з Польщею і СРСР, тож визнання стратегічного союзу з Україною могло б зіпсувати всю гру. У зв’язку з цим справжні наміри щодо України були оприлюднені в обмежених українських колах незадовго перед війною з СРСР.
У певній утаємниченості щодо українсько-німецького союзу була зацікавлена і українська сторона: «Не випадково у листі від 14 вересня 1933 р. до колишнього командувача Донською армією В. Сидорина генерал-хорунжий Армії УНР В. Петрів, котрий мешкав в Празі, писав: “…Мушу цією листовною дорогою остерегти Вас від занадто великого захоплення орієнтацією на гітлерівську Німеччину. Мої інформації ясно кажуть мені, що ця орієнтація є тепер небезпечною для організацій, що мусять працювати на територіях держав, що є в орбіті французької політики“» [12].
Українська Держава мала бути проголошеною в Києві після звільнення всієї території України. Це виглядало б як прояв вдячності українцям за їхню дружню допомогу Третьому Райху. Пропагандистський резонанс від цього був би колосальний.
Ви запитаєте: Я як же повідомлення антифашистської пропаганди про те, що Гітлер і Гімлер виношували людожерські плани «знищення 30 мільйонів слов’ян»?
Ця маячня донині нахабно тиражується на основі давно спростованих фальшивок – т. зв. «Застільних розмов Гітлера» і «Щоденників Гітлера», а також неіснуючого «Генерального плану “Ост”» та свідчень Нюрнберзького процесу, які вибивалися тортурами. Наприклад, «так звані “Щоденники Гітлера”, вперше опубліковані в журналі “Штерн” і нібито написані особисто Гітлером. Ці щоденники були викриті як підробка в 1983 році. При хімічному аналізі паперу в його складі був виявлений відбілювач, який почали застосовувати при виробництві паперу лише з 1955 року. Незважаючи на те, що жоден нормальний історик не використовує ці сумнівні документи в якості аргументації в наукових суперечках, цитати з них частенько гуляють в антифашистській літературі. Саме завдяки подібній літературі і з’явився міф про теорію неповноцінності слов’ян в расовій політиці Третього Рейху» [10].
«Про німецьку політику щодо України в перші тижні війни свідчать “особливі інструкції з українського питання”, датовані 11 липня 1941 р. У них, зокрема, підкреслювалося, що “територію України слід розглядати як життєвий простір дружнього нам народу“. У зв’язку з цим заборонялися будь-які самовільні конфіскації, зверталася увага на те, щоб кожний військовослужбовець поважав релігійні вірування греко-православного і греко-католицького населення. Дозволялася організація під німецьким контролем української міліції, командирами підрозділів якої рекомендувалося призначати колишніх офіцерів австрійської і польської армій» – пише історик Анатолій Кентій.
Був ще один важливий чинник зацікавленості німців в незалежній союзній Україні: це дозволило б гітлерівській пропаганді переконливо представити Німеччину визволителькою народів, що привело б до активізації національно-визвольних рухів інших народів СРСР і його швидкого розпаду. Можна впевнено стверджувати, що якби ці плани здійснилися, то до кінця 1942 року Радянського Союзу вже б не існувало.
Наскільки Україна була б незалежною у Третьому Райху? При наявності 4-мільйонної армії на своїй землі ця незалежність була б значною. А якщо врахувати, що народжуваність серед українців була в кілька разів вищою чим у німців, то можна припустити, що через одне-два покоління українці стали би у Третьому Райху якщо не домінуючою, то дуже впливовою силою.
І українці це розуміли, тому сміло йшли на союз з Німеччиною. Взаємна стратегічна зацікавленість робила цей союз надзвичайно міцним.
Саме тому цей українcько-німецький союз так стривожив Москву, тож його руйнування стало пріоритетом радянської розвідки.
Посилання на сайт: https://www.ar25.org/article/ukrayinska-derzhava-soyuznyk-tretogo-rayhu.html?fbclid=IwAR1kzUdLSo5mm_u79LkhNLfRGwCcM1qen3RBYvdVLVoEphJc8BQtb50A9qo
