Дякую всім друзям, які хотіли написати передмову до книжки “Народжені перемагати, або краще померти стоячи, ніж жити на колінах”. Я всіх ціную і поважаю, але написати мушу сам, бо саму книгу хочу присвятити пам’яти своїм батькам. Кращої передмови, ніж слова які написав в січні 2010 року не створиш. Дякую Вам, Тато і Мамо, за те, що не заважали падати і допомогали вставати. Я пам’ятаю: “Живи так, щоб тобою пишалися діти”. Книга вийде в травні.
Ми на своїй землі…
Де живуть наші батьки, там живуть і наші степові вітри, які нас обдували в дитинстві. Сидячі у батька на руках, ми здригалися, невміло мружили очі і починали входити в світ, який звемо життям. Мамині руки намагаються нас захистити від вітрів, а ми, відкриваючи себе їм назустріч, захлиналися від того незвичного потоку українського безмежжя, краси і неосяжності. Так – так, живуть там, за маминою і батьковою хатою, українські вітри, і птахи, і сонце,, і земля твоя, і твій рід козацький, і твої перші кроки. І якщо є щось на землі святе, то це перш за все батько і мати, твій рід, родина, край. І батькова хата, і мамине слово. І бабусіна наука, бо дідусь загинув на полях другої світової бойні… –Ніколи не плутай наше Українське і їхне московське. Київська Русь була одна, а більше ніяких русів не було, то є вигадки москалів. Наш Український рід найбільш прадавній у світі. Пам’ятай це та не зраджуй нашому Роду, – так учила мене моя старенька бабуся. — А за батьківською хатаю стежки, по яких вони ходили, на яких вчили ходити й тебе. Рідні українські стежки, поля, дороги. Найперша твоя стежка – та, що виходила з двору на вулицю. Вулиця – то був світ. Двір був невеличкий, чистенький. Тільки шопа та погрібник, собача будка під хатою. Сливка та яблуня під вікном. Вони дуже шуміли ночами, і я довго не міг заснути. А мама казали: то вітер, не бійся, наш степовий український вітер. Він добрий вітер! Саме цією стежкою ти вперше вийшов на вулицю, у світ. Вийшов, тримаючись за мамину руку. Клята стежка була нерівна, ти спотикався на вибоїнах і падав, повисаючи на маминій руці. Іноді падав по справжньому. Проте ніколи не плакав, підводився найчастіше сам і все одно продовжував іти. Коли ти підріс і вже вільно тримався на ногах, мама завжди посилали вперед: вони хотіли бачити мене кожної хвилі, щоб, бува, з її сином чого не трапилось. –Іди, синочку, вперед. Не плач, ми, українці, сильні духом люди. Пишайся цим. І ти йшов. Відчував на собі погляд мамин і намагався іти гарно. Може, у нас, українців, і хода легка, і стрункість є тільки тому, що наші мами дивилися на нас, не зводячи очей, все пускали нас вперед. Українець завжди прагне до волі і самостійності. …І от настав (нарешті!) час, коли я починаю тікати з двору у самостійні мандри. О, то були далекі мандри. На свою вулицю, потім на сусідню. А зустрічні люди питали мене: “Чий ти?”. І я не знав, що відповідати, окрім “мамин, татов”. Мене ще ніхто не знав, я був чимсь новим, без якихось прав і свобід, бо воно починається з імені людського, а твоє ім’я було ще не відоме нікому. –Чий ти? – питали мене на вулицях. –Чий ти? – питали мене в школі. –Чий ти? – питали мене, коли брали в армію. –Ти – українець, ти наш, пишайся цим, – пояснив мені батько. –Я – українець. Я ваш. Я нащадок славних оріїв, скіфів, антів, Київських королів. У цьому житті я не просто буду брати участь, я буду боротися і перемагати. Я ваш. Я Українець. Ми живемо у вільній державі. Людина не існує окремо, як не існує вона вічно. Ми всі живемо разом. Треба мати гаряче українське серце і серед людей жити достойно. Тому, коли тебе питають: “Чий ти?”, треба з гордістю відповідати: “Я Українець і цим пишаюсь”. І це буде велика й сувора правда. Про всіх нас, українців. Дорога буде нелегкою – через всю Україну. Додому. На своє місце – в Європі! Ми тут не гості. Ми господарі. Ми її колись і заснували… P.S. Дякую Вам Тато і Мамо – що не заважали падати і допомогали вставати. Газета “Народна трибуна” №22 10.03. 2010 року.
