Володимир ПЕТРУК,

кандидат історичних наук, публіцист.

Московсько-українська війна триває. Кінець її в тумані, як і остаточні результати. Ми віримо у кінцеву перемогу, історичну справедливість, в повернення до кордонів 1991 року, майбутній мир. Очевидно, таку надію мав кожен з народів, який зазнав брутального нападу натхненного імперською психологією нападника-сусіда. В нашому випадку ворога вельми підступного, жорстокого, отруєного надмірною дозою тайгової „величі”.

Алогічним парадоксом є те, що агресор взагалі не визнає існування народу, на який напав. Він глибоко гібридно „переконаний”, що ми з ним становим „один” народ (!) – ніяких українців не існує, а Україна – це „штучно утворена країна”. Тобто, війна ведеться з фантомами, привидами, в яких землю можна одбира-ти цілими півостровами або півобластя-ми, а коли вдасться, то і півкраїною.

Для нас така етно- та історико-негацій-на позиція не новина. Весь визвольний національний підйом останніх двох століть пройшов у боротьбі за самоутвердження. Однак українське суспільство досі не однорідне. Значна частина його русифікована, позбавлена національної ідентифікації, тільки після початку війни принципово визначилася. Цим людям нелегко дається поступове входження в український духовний світ, бо для цього треба позбутися набутих довгими роками стереотипів. Один з них культурний москвоцентризм.

Сергій Мартишок, в недавньому минулому активний громадський діяч Одещини з відомого міста Балта, вирішив розкрити землякам-неофітам очі на істинний характер, звичаї, традиційну поведінку не лише московської верхівки, але й всього московського люду. Задовго до ганебного „кримнашу”, ще у 2010 р., видав популярну публіцистичну книжку „Горджуся, що я українець”. Зважаючи на мовну інерційність залучених до громадського життя земляків – московською мовою з українськими вставками. Зараз готується вже третє її перевидання.

Такі книжки не втрачають своєї актуальності і ще довго будуть потрібні для вивітрення з голів українців тієї наївності й довірливості, з якими вони продовжують ставитись до сусіда – народу загарбника, який маскує свою хижацьку сутність фальшивим слов’янством і церковною псевдоканонічністю. Адже вона залишається незмінною протягом століть, кожного разу для обману виставляється лише нова маска з державними атрибутами Московщини, Російської імперії, СРСР чи РФ.

Автор використав своєрідну форму організації тексту – підрозділи заголовків не мають, але до кожного дібрано два-три вельми промовисті епіграфи – здебільшого це цитати з книжок іноземців, які давали нещадні характеристики Московщині і московитам, а також не менш влучні і гострі висловлювання відомих „вітчизняних” діячів, включно з царями. Загалом його задум нагадує вже відому книжку Павла Штепи „Московство”.

Не будучи професійним істориком, С. Мартинюк ставить проте кардинальне питання: хто ж такі москалі, коли і як виникла їхня держава? Доречним тут є подане ним висловлювання філософа Васі-лія Розанова: „Мы, московиты, ни восточный, ни западный народ, мы -какая-то бессмыслица”. Смисл тут, безумовно, є, хоча й скритий. Пам’ятаючи про те, що Урал досить пізно (в кінці середньовіччя) почав уважатися кордоном Європи й Азії, констатуємо, що весь великий простір від нього і до Фінляндії, а в

меридіальному напрямку від Льодовитого океану до народів ерзя і мокша на півдні займали десятки фіно-угорських народів. З проникненням у цей величезний, лісовий в основному, масив (державно не сформований) слов’ян і проповідників християнства і починається доба формування народу (з мері і мещери), що через декілька століть дістав назву – москови-ти.

С. Мартишок твердо дотримується теорії фіно-угорського походження моско-витів, переконливо доведену багатьма вченими, в Україні загальновизнану, в Москві сприйняту скептично і з неохотою. Цілком правильно він наголошує на основоправну різницю господарського укладу на рівні етносів – українського з основою у землеробстві (традиція і навички якого з’являються ще у добу Трипілля) та усіх фіно-угрів як лісових мисливців, бродячих у лісах як кочовики у степах. Основа їх економіки – хутро на продаж чи обмін, хутром платилася данина в період існування Московського улуса, воно ж служило для підкупу в церковних та інших темних справах.

Безкрайність лісу, неохайність лісових сховок (згодом чорних рублених ізб, нехіть до землеробства, бродяжництво, крадіжки – все це йде з тієї пітьми і до сьогодні. І нині московський очільник стверджує, що „у Расії нєт граніц”. Найбільша територія, а все мало і мало. Ліс не обробляється, чим більше лісу, тим краще – психологія лісового мисливця -нема тут, шукай далі. Щось зовсім інше від – „Хочеш жити, обробляй поле”.

Ясна річ, автор „Московіади”, хоч він так її не називає, звертаючись у заголовку до читача „З Україною в серці”, не міг оминути болючого для всіх українців питання про „Русь” справжню, історичну, як країну і державу, та русь і русинів як народ відповідно, тобто думки про сумно відому крадіжку цих понять московита-ми.

На поміч собі і для переконливості він узяв добротну україномовну статтю Олександра Палія „Суперечка Русі з Мос-ковією закінчиться перемогою України”, процитувавши її повністю (2007). В ній відомий науковець на підставі детального вивчення істориками посилань в літопи- сах на поняття „Русь”, „Руська земля” зауважує, що стосувалося воно лише Києва, Чернігова і Переяслава з приналежни-ми їм землями. Отже, однозначно ці поняття стосуються лише України, спочатку центральної, а з ХП ст. і західної (Галичини і Волині).

Таким чином, автор доводить, що Москва не є ніяким спадкоємцем Києва, вона ніколи аж до гетьманських часів не була столицею, навіть зовнішньою для України. Московські вчені, до речі, знають про ці нюанси з літописною „Руською землею”, але, намагаючись за собою втримати поняття „Русь”, стверджують, що вищеописана „Руська земля” так називалася у „вузькому значенні слова”, а в широкому значенні – то всі землі, усіх князівств. Однак в такому значенні це поняття в літописах не зафіксоване. Загальновідомо, що лише Петро І на початку XVIII ст. силоміць заборонив термін Мос-ковія, замінивши грекомовним „Россія”. Знати ці всі тонкощі важливо, бо тема ця животрепетна, українофоби досі спекулюють поняттям „Русь”, звинувачуючи українців, які нібито „зрікаються власного імені”, собі ж приписуючи „русских князей” Святослава, Володимира, Ярослава і навіть його дочку – королеву Франції Анну.

Питання про роль татар у становленні Московського улусу, як основи майбутнього Московського царства, чудово розроблене Володимиром Білшським в його праці „Країна Моксель або Московія” (як і фіно-угрів), поділяється автором беззастережно. Він подає також свої міркування з цього приводу. В українській історичній науковій літературі склалася вже усталена думка про характер Московії як нащадка Поволзьких ханств. Сьогодні в Москві переважає євразійська думка з подібними засновками, з відкиданням самого поняття „іго”, якого „не було”. Натомість появилося нове феноменальне поняття „іга” – польсько-українського, культурного і церковного, накладеного на московітів вихідцями з Києво-Моги-лянської Академії. Так з’явилося „наукове” обгрунтування для виховання ненависті щодо українців-культуртрегерів.

В подальших аналітичних розвідках С. Мартинюк масштабно описує місію

українців у становлення Московської держави, називаючи десятки імен державних діячів, науковців, церковних ієрархів, музикантів, художників. Тепер ось маємо дяку за таке „іго” – гірше татарського, бо намагалися змінити, бачте, їхню природу, „єстєствєнноє развітіе”.

А в чому ж воно полягало? Які моральні норми цього народу були нами порушені? Ось подана в епіграфі думка професійного історика Сергія Рождєствєнско-го: „Московиты – народ бродяг, лодирей и воров”. Сильно сказано, та, мабуть, таки правдиво, бо ж цар Олександр І (німець з походження, як і всі царі від Катерини II до Миколи II) визнав: „Кто не врет и не ворует, тот не московит”.

Правду про своє істинне нутро москалі ретельно скривали. Не перекладали і не видавали книжки іноземців, вражених дикістю московського побуту і поведінкою царя, чиновників усіх рангів і до останнього волоцюги, з якими вони стикалися під час свого перебування в Московщині. Навіть за кордоном москалі скупали і винищували таку літературу. Пишучи про це, С. Мартинюк наводить слова Карла Маркса, з праць, які ніколи за влади КПРС не друкувалися в СРСР: „В кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби, стоїть колиска Московії. Замінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ПІ і політика нинішньої московської імперії не тільки подібні, але й тотожні”. І ще: „Московська політика незмінна. Московські методи, тактика змінювалися і будуть змінюватися, але провідна зірка московської політики – підкорити світ і панувати в ньому – є і буде незмінною. Московський панславізм – лише одна з форм московського загарбництва”.

Ці тези підтверджуються до нинішнього часу в політиці РФ по відношенню до Європи і світу в цілому та до слов’янських країн України і Білорусі зокрема.

Спеціальний підрозділ С. Мартинюк присвятив аналізу стосунків церкви і держави в Московщині. Там вона ніколи не була суто духовним закладом, завжди виконуючи волю влади. Не перестала вона бути таємною служницею і в часи НКВД та КГБ. Такою і тепер залишається під орудою ФСБ. За царизму монастирі виконували роль тюрем, сповідь перетворювалася у доносительство. У радянський час знищувалися не тільки храми, але цілі церковні структури, в Україні -автокефальна та греко-католицька церкви. Нині колишні комуністи стоять по

цервах зі свічками. Канонічність трактується як більшовицька партійність. Розроблена колись теорія світового панування Москви як III Риму, продовжена III Інтернаціоналом, трансформована в ідею „русскаво міра” та настирливо нав’язується нам і білорусам, з метою повної національної аннігеляції. Автор подає масу цікавих спостережень на церковну тему, втім як і на інші.

Особливість письма С. Мартинюка -кожний підрозділ зачіпає багато споріднених, але різнопланових тем, які можуть повторюватися в наступних підрозділах в іншому контексті. Цементує їх один загальний задум і один авторський дух. Так, не одна сторінка присвячена московському і „радянському” терору, починаючи з ленінських списків на розстріл ні в чому неповинних людей різного „непролетарського” походження, церковників, інтелігенції. Не оминув автор і трьох голодоморів в Україні, розстріл в’язнів в тюрмах на початку війни, нака-

зу Берії і Жукова про депортацію всіх українців у Сибір (не виконаного, за словами Хрущова, лише тому, що не вистачало вагонів) тощо. Наводить він і текст „Звернення головної команди УПА до росіян” (червень 1943 р.) з чіткою програмою визвольного руху та інші важливі свідчення.

Збираючи матеріали, С. Мартинюк особливу увагу приділяв до різних документів з переліками і таблицями – з даними про хронологію та масштаби загарбаних Москвою чужих земель (з посиланнями на В.Ключевського), маловідомих планів „героїв” декабристів щодо захоплення балканських країн і Константинополя, знищення турецького флоту і заміни його російським (прикриваючись Грецією).

Вражає список війн, які СРСР – спадкоємець Московщини, вів по всьому світу з 1937 р., а РФ і донині – аж 26, закінчуючи Грузією (27-ою стала Україна). Є також декілька списків з української тематики – як по роках ішов процес урізання суверенних прав УРСР від проголошення Союзу до 1937 р., перелік спалахів непокори українців у повоєнний час в концтаборах, приклади спотворених перекладів Т. Шевченка з уникненням його термінології – москалі, Московщина. Книжка наповнена також різноманітними авторським рефлексіями на події від козацької доби в Україні до руху спротиву в останні десятиліття перед. здобуттям незалежності.

Все це урізноманітнює і збагачує публіцистичний розмах і патріотичний запал. За словами автора, він всілякими засобами намагався в молоді викресати іскру любові до України, а в усіх українців – позбавитись ілюзій щодо Московщини та далеко не дружнього до нас її народу. В цілому йому це вдалося.

Поділяючи почуття гордості за свій багатостраждальний, але нескорений народ, необхідно все ж таки вказати автору на деякі неточності, що стосуються прадавньої і давньої історії України. Ареал трипільської культури ніколи не сягав Волги, будучи в основному правобережним щодо Дніпра, тільки трошки заходячи на берег лівий в межах Київщини. Точно так же східним кордоном Скіфії за Геродотом вважалась течія Дону (Танаїсу), а не Волги. З античного часу Танаїс визнавався як кордон між Європою і Азією. Скіфія була європейською країною, геополітичний образ її залишався стійким до пізнього середньовіччя, нині успадкований Україною.

Похід перського царя Кіра відбувся в нинішній Центральній Азії, де його противником був споріднений з європейськими скіфами народ саки.Ідан-тірс, скіфський цар, був супротивником не Кіра, а перського царя Дарія, який намагався завоювати Європейську Скіфію, але безславно втік з неї, втративши більшу частину свого величезного війська..

Помилкове й твердження, що скіфи не були кочовиками. Згадані Геродотом скіфи орачі дійсно поставляли зерно в Грецію, але поряд із землеробським Лісостепом був і справжній Степ, що сягав Таврійських гір. Велика Скіфія об’єднувала степовиків тваринників, лісостеповиків землеробів і прибережних торговців (греків), складаючи стійку поліетнічну спільноту. Це сюжет для іншої спеціальної праці.

Названі огріхи легко можуть бути виправлені. Вони не торкаються основного змісту і задуму книжки „Горджуся, що я українець” Сергія Мартинюка, з’являються принагідно наприкінці великої публіцистичної розвідки про Московщину і її ставлення до України, а тому не знижують в цілому доброї її оцінки.